Живи та дай жити іншим. Чому торгівля Києва з окупованими територіями не припиняється

27.01.2017, 15:00
10
Так бачу, так не бачу - фото 1
Так бачу, так не бачу / Володимир Парасюк via Facebook

Чи знаєте ви, чому більшість українських політиків викликає цілком щиру огиду?

Відповідь проста – через непослідовність та не принциповість. Лідер якоїсь популістичної партії сьогодні може обіцяти власним виборцям повернення курсу долара до звичних меж, а завтра голосуватиме за закони, що дозволять відпустити курс у вільне плавання. І не лише зробить це сам, але й товаришів по партії схилить до подібного кроку (довго вмовляти їх не доведеться). Для цих людей зазвичай нема нічого святого, нехай вони і намагаються здаватися ледве не праведниками.

Канонічним прикладом бажання нової влади всістися на всі можливі стільці є торговельні відносини з окупованими територіями Криму та Донбасу. За логікою, звичною для подібних конфліктів, Київ мав би якщо й не перекрити кисень, то суттєво обмежити простір для маневрів, який зараз мають окупанти та їх приспішники. Проте на практиці виходить абсолютно навпаки: чим далі заходиш до лісу, тим товстіші "партизани" трапляються на шляху. Ані для них, ані для тих, хто вдаряє з ними по руках, кровопролиття та інші злочини не є приводом для змін графіку власних справ та принципів власного бізнесу. Не вистачає тільки ремарки про "нічого особистого – лише бізнес", справді.

Коли Верховна Рада майже два роки тому приймала закон про військово-цивільні адміністрації, влада мала на меті навести лад у східних областях (точніше, на тій частині областей, яка все ще підпорядковувалася Києву) не лише на офіційному рівні. Переміщення товарно-матеріальних цінностей через лінію розмежування в обох напрямках не було ні для кого новиною, і столичні намісники разом зі своїми свитами в ідеалі мали б припинити (а не очолити) це неподобство. Але реальність виявилася жорстокою. По-перше, деякі представники політичної еліти не були зацікавленими у змінах правил. По-друге, невідомі ділки з боку окупантів передбачувано виступили у якості колективного змія-спокусника, що робить такі пропозиції, від яких відмовитися неможливо.

У кількох реченнях від Сергія Іванова викладена позиція, яку мала б зайняти українська влада з самого початку, проте, не робить цього

Георгій Тука – людина, що зробила собі репутацію героїчного волонтера під час Революції Гідності – розчарував деяких своїх прихильників ще тоді, коли пристав на пропозицію президента Порошенка очолити Луганську ВЦА. Розчарував тому, що принципово дотримувався показового нейтралітету з політичної точки зору до того моменту. Але це були лише квіточки. Нова посада змінила до непізнаваності не стільки самого Георгія Борисовича, скільки його риторику з приводу окупантів та співпраці з ними. Якщо раніше він послідовно виступав ледве не за те, щоб вішати цих негідників за ребра на гаки, як це робили колись турки, то потім непомітно для багатьох перетворився з тигра на лагідне кошеня.

Деякі диванні експерти, звісно, встигли зауважити, що син Георгія Туки на той момент не просто перебував в зоні АТО, а брав участь у бойових діях. Логічно, що представники так званої «ЛНР» цілком могли натиснути на свого опонента не лише загрозами, але й реальними діями. Проте прихильників заснованих на сімейних драмах теорій змов варто розчарувати: з нащадком, відомим під позивним Слон, усе гаразд. Більше того, ніхто, схоже, навіть не думав тиснути на батька за допомогою сина. Який же фактор тоді посприяв тому, що думка очільника ВЦА розвернулася на 180 градусів?

До розмови підключається СБУ та одразу отримує ляпаса

Усе, нажаль, дуже просто. Ян Флемінг в одному з романів Бондіани якось зауважив, що світ існує за принципом "живи та дай жити іншим" (що цікаво, називається цей роман "Живи та дай померти іншим"). От і Георгій Борисович чудово зрозумів, що будь-які блокади, санкції та ембарго не допомагають, а швидше шкодять (якщо, звичайно ж, забути про таку дрібничку, як державні інтереси). Більше того, він – людина маленька, як призначили його, так і зняти можуть в будь-який момент. Тому треба встигнути наробити добрих справ.

Варто зазначити, що прямих доказів безпосередньої участі Туки у корупційних схемах немає, як це і має бути за законами жанру. Звісно ж, були спроби їх відшукати, причому не лише з боку людей, для яких Луганщина є батьківщиною (старання самого лише Сергія Іванова та купа оприлюднених ним документів чого варті), але й з боку небайдужих сторонніх спостерігачів. Але відповідь на усі звинувачення та претензії була однаковою – я нічого не знаю, я абсолютно довіряю власним заступникам та помічникам, а ці люди нічого поганого не можуть зробити апріорі. Що правда, те правда, до речі, бо благодійністю вони займаються охоче – он двадцять машин швидкої допомоги фактично подарували окупантам, наприклад.

Родзинка ж ситуації в тому, що ВЦА, за законом, є тимчасовими утвореннями. Усі вони припинять існувати протягом 2018-19 років, якщо поточний стан справ не зазнає принципових змін. Саме з цієї причини довелося квапливо створювати ще один контролюючий орган – Міністерство з питань тимчасово окупованих територій. Для Георгія Туки там теж знайшлося місце, але очолила це відомство зовсім інша людина… Тому - ДАЛІ БУДЕ.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
10

Публикации