Українці активно скуповують землю за кордоном, бо не мають такої можливості на батьківщині. Як так сталось, хто винен та що робити – в матеріалі Без Табу.
Колись під час чергового обговорення майбутньої земельної реформи хтось із молодого покоління нардепів обмовився: якщо ми зараз не допоможемо українцям вирішити проблеми з землею, то вони вирішать її власним коштом десь за кордоном. Тоді це твердження викликало іронічну посмішку – куди нашим людям пхатися за кордон з їхніми фінансовими проблемами та хронічною неорганізованістю? Але хто б міг подумати, що анекдотична ситуація перетвориться на реальність ще минулого року…
Днями міністерство внутрішніх справ Польщі з радістю відзвітувало про успіхи, досягнуті протягом 2017 року. Один з пунктів звіту стосувався видачі дозволів на придбання землі для громадян тих країн, що не входять до Європейського союзу (важливий нюанс: мова не про юридичних, а виключно фізичних осіб). Лідерами серед новоспечених землевласників раптово виявилися не німці, яким начебто сам бог велів розжитися земелькою за наявності спільних кордонів, а інші сусіди – українці, які отримали майже половину усіх виданих дозволів.
Цю несподіванку насправді дуже легко пояснити.
По-перше, загальна площа земельних угідь, які Польща минулого року продала іноземцям, ледве дотягнула до 25 гектарів. За нашими реаліями, ці цифри є мізерними: в якомусь наддніпрянському селі декілька сусідніх дворів сумарно можуть мати більший пай на колишніх колгоспних полях. Проте в ЄС сільськогосподарські землі використовуються значно ефективніше, ніж в Україні, і навіть від стереотипних сорока соток можна отримати значно більшу від звичної віддачу.
По-друге, якщо вірити нашим мандрівникам та заробітчанам, поляки не надто схильні влаштовувати на власних подвір’ях імпровізований сад-город. Часу після роботи на це нема, зате грошей на придбання необхідних овочів та фруктів в супермаркетах чи на ринках вистачає. Не дивно, що деякі українці з підприємницькою жилкою можуть забажати спробувати підзаробити на цьому. Якщо, звісно, їм вдасться грати за правилами європейського ринку.
Виходить так, що Польща отримує максимально можливий зиск. Громадяни України поповнюють місцеву казну не лише купляючи земельні ділянки, але й оплачуючи усю паперову тяганину (вищезгадані дозволи, наприклад). На додачу вони частково беруть на себе забезпечення місцевих плодами обробки цих угідь, нехай і не безкоштовно. Чи могли б вони аналогічно досягати бодай якогось успіху в Україні? Станом на квітень 2018 року – однозначно ні. І невідомо, коли справу вдасться зрушити з мертвої точки.
Проблема в тому, що українські політики і народні депутати зокрема готові лише обговорювати проблему мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Восьме скликання Верховної Ради через специфічність добору кадрів навіть не братиметься за якісь суттєві зміни, хоча за півтора роки до виборів можна встигнути чимало. Чому? Та тому, що в даному випадку навіть між патріотами та маргіналами раптово припиняється конфлікт інтересів.
Подивіться хоча б на склад парламентського комітету з питань аграрної політики та земельних відносин. Починати варто з того, що після складення депутатських повноважень Тарасом Кутовим він досі не має нового голови. Політичні сили проросійського та прорадянського спрямування делегували туди в кращому випадку тих народних обранців, які виступають категорично проти зняття будь-яких обмежень на продаж. В гіршому ж - маємо справу з «регіоналами» Омельяновичем та Добкіним-молодшим, які засідання комітету здебільшого саботують. Мабуть, для того, аби у вирішальний момент раптово не набралося кворуму.
Депутати ж від правлячої партії переважно виконують роль лобістів чиїхось шкурних інтересів. Скажімо, Анатолій Кузьменко неприховано намагається підігравати своєму синові Сергію, колись теж нардепу, а тепер голові Кіровоградської ОДА і фактичному власнику ТОВ «УкрАгроКом», яке має власні сільськогосподарські активи ледве не в кожному районі області. Для подібних агрохолдингів поточні розклади, за яких землі продавати/купляти начебто й заборонено, але насправді дозволено, є найбільш вигідними. Авжеж, можна і на будь-які ринки офіційно виходити, і в тіні при цьому лишатися.
Не можна забувати і про таке явище, як аграрне рейдерство. Якби умовний Юрій Береза міг водночас бути членом двох комітетів, то напевно засвітився б і тут. А так грішки «героїчного комбата» (в тому числі і на Кіровоградщині – медом там намазано, чи що?) доводиться прикривати в тому числі його товаришам по «Народному Фронту» Бриченку та Лунченку. Хоча партійні вивіски тут частенько не відіграють жодної ролі: голови підкомітетів незалежно від походження чітко виконують вказівки згори.
Парадокс полягає в тому, що в Україні немає жодної політичної сили з реальними парламентськими перспективами, члени якої одностайно б підтримували повноцінну земельну реформу. Хтось агресивно виступає проти, як «Батьківщина». Інші вважають за потрібне мовчки знизувати плечима, аби не йти проти інтересів впливових спонсорів та меценатів. Про інтереси виборців усі нібито думають лише на словах. А на ділі як комуністи минулого століття влаштували дискримінацію, так вона і продовжується.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець