Закон про Бандеризм: Чи варто Польщі ризикувати через власні імперські амбіції

12:00, 02 февраля
Навіщо Польщі різкий поворот праворуч? - фото 1
Навіщо Польщі різкий поворот праворуч? / Dmytro Lykhoviy via Facebook

Автор Без Табу с сумом споглядає, як «адвокат України у Європі» через власні імперські амбіції заганяє себе у глухий кут та ризикує перетворитися на державу-ізгоя.

Як і варто було очікувати, очевидний для України та не дуже очевидний для всіх інших польський наступ на українську історичну спадщину був лише квіточками. Ягідки дозріли і почали осипатися на плодючу землю тоді, коли у Варшаві вирішили оголосити війну не такій чисельній, але значно впливовішій за українців нації. На додачу поляки ризикують не те щоб нажити собі ворога, але точно втратити союзника в обличчі США. Але для цього треба дуже постаратися. Проте так званий «Закон про Бандеризм» дає таку можливість.

Справа в тому, що у Польщі вирішили на законодавчому рівні заборонити не лише бандерівську ідеологію, але й будь-які згадки про польську участь у Голокості. Відповідні норми для нового закону парадоксальним чином було скопійовано з ізраїльського закону про заборону заперечення Голокосту. Згідно фабули нового Закону, за «неправильний» погляд на історію стосунків двох етносів можна буде напроситися на тривале ув’язнення. Причому напроситися навіть у тому випадку, коли доленосні слова було сказано за межами Польщі.

Родзинка полягає в тому, що Юзеф Пілсудський, ікона для всіх без виключення польських імперіалістів, був таким переконаним антисемітом, яких ще пошукати треба. Маршал на цьому ґрунті навіть з одним відомим австрійським живописцем на прізвище Гітлер зумів побудувати непогані стосунки. І під час сумнозвісної «санації» більше за євреїв постраждали хіба що українці. Можна скільки завгодно посилатися на актуальний для тих часів принцип «або ти, або тебе», проте від фактів ховатися ніде. Польша часів Пілсудського будувала свою державність на тих самих засадах, що й фашистська Італія, мала тісні зв’язки з вище згаданим Гітлером та усіма іншими відповідними персонажами.

Польша співпрацювала з нацистами та фашистами - цю неприємну правду хоче приховати новий польский закон

Звичайно, знову варто зробити важливу політичну ремарку: навіть успішне голосування в Сеймі та Сенаті не гарантує ухвалення закону в цілому. Ба більше, останні події можуть підштовхнути президента Анджея Дуду скористатися правом вето, після чого тихенько відправити законопроект на доопрацювання. Проте важливий сам факт того, що польські політики перестали прикидатися праведниками-лібералами і в кращому для себе випадку обрали лінію поведінки в кращих традиціях Гамлета за Подерв’янським.

Це вже викликало обурення Вашингтону, причому обурення цілком щире. Мовляв, ми вам протягом останніх двадцяти років допомагаємо чим можемо, навіть розріджений газ ганяти до Європи плануємо через ваші порти, а ви натомість дістаєте з шафи озброєних до зубів скелетів, від яких добряче тхне фашизмом.

Саме тому прохання переглянути «закон про бандеризм» виглядає непристойно очевидним. Не можна забувати про роль євреїв у політичному житті країни, президентом якої на зламі століть міг стати Альберт Гор, а держсекретарем була Мадлен Олбрайт. І тим паче не можна не рахуватися з потужним єврейським лобі у сучасній Америці.

Ізраїль від простих погроз вже поступово переходить до рішучих кроків. Посол у Польщі вже кілька днів «сидить на валізах», оскільки відкликати його додому для прояснення подальших дій можуть коли завгодно. Ноту протесту у Варшаві вже, мабуть, встигли зачитати до дірок. На додачу з Єрусалиму регулярно показують в північному напрямку готовий до удару кулак, а іншою рукою вказують на згаданий вище власний Закон про Голокост. Так, той самий, згідно якого заперечення геноциду євреїв має суворо каратися.

Кого в цій суперечці має підтримати Україна? Точно не поляків, які в своєму законопроекті відверто зазіхають на нашу територіальну цілісність, називаючи Галичину і Волинь «кресами» та «малопольськими землями». З точки зору можливого вторгнення (а у випадку з територіальними претензіями чудово діє принцип «never say never again») цей привід значно кращий за необхідність «захисту російськомовних громадян». Навіть після цього вистачатиме діячів культури та політики, які вважатимуть Варшаву «другом Києва» та нашим адвокатом в ЄС. Але причина озиратися на всі напрямки, коли мова заходитиме про західного сусіда, вже є.

При цьому не варто забувати про те, що стосунки з Ізраїлем теж не завжди складаються ідеально. Наш близькосхідний союзник іноді поводить себе зовсім не як союзник – наприклад, у питанні визнання Голодомору геноцидом українців, яке чіпляє чимало дуже болючих єврейських фантомних болячок. Проте з точки зору віддалених та не дуже перспектив Єрусалим все ж кращий за Варшаву. Чому? Та хоча б тому, що в жодному разі не матиме до нас територіальних претензій і не записуватиме до лав «бідних родичів» настільки очевидно, як це роблять поляки. На подібні фактори зважати треба завжди, коли питання суверенітету стоїть непристойно гостро.

Якщо вже комусь хочеться прогнозу, то доведеться зауважити, що нічого у прибічників курсу «make Poland great again» швидше за все не вигорить. Велич є велич, але свіжий приклад Росії чітко дає зрозуміти, що ставати вигнанцями через власні імперсько-загарбницькі амбіції невигідно навіть за наявності шалених запасів нафти та газу. Варшава – не Москва, тут надра від занепаду і поготів не врятують. До того ж сварка з США автоматично означає погіршення стосунків з іншими членами НАТО.

Втім, заспокояться поляки лише до настання наступного періоду затишшя, коли сильним світу цього раптово стане не до них. Цього разу вони показали нам не лише зуби, але й пазурі. А це означає лише одне: давати забагато свободи тим, хто мріє про імперську велич, надто небезпечно. Адже всі зрозуміли, чого насправді хоче Польща.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Публикации