#ВоздухЭмиграции. Небанальний погляд на питання української еміграції
Тема еміграції в українському суспільстві підіймається з підозрілою та стабільною регулярністю за найменшого катаклізму.
Привиди піднімати питання раз за разом дає саме життя. Долар зненацька став коштувати не 8 гривень, а 28? Гайда звідсіля, хлопці, шукатимемо кращого життя. Комунальні тарифи підвищилися вдвічі? Пакуймо валізи та рушаймо, і дарма, що в умовному Нью-Йорку чи Парижі за житло доведеться платити як мінімум не менше. У магазинах скінчилася сіль та гречка? Бігом тікаймо, бо наступними злочинна влада™ перекриє нам воду, газ та кисень.
До такого рівня #зради не здатні дотягнутися навіть персонажі, що поширювали свого часу інформацію про «здачу Маріуполя» або про «перший мільярд Яценюка».
Насправді переїзд з подальшою асиміляцією давно вже не є чимось дивним. Процес глобалізації вже не спинити, і мало кого дивує те, що міністром закордонних справ Канади є українка, першою ракеткою австралійського чоловічого тенісу – грек, а лідером збірної Греції з баскетболу – нігерієць. При цьому, щоправда, не варто забувати про те, що Христя Фріланд, Нік Кіргіос та Янніс Адетокунбо (а мова саме про них, якщо хтось не здогадався) народилися у країнах, які представляють зараз на міжнародній арені. Світ вже якось звик до того, що пересічний британець вже давно не є рудим громилом з кривою посмішкою на ім’я Джон Сміт. Такі поняття, як батьківщина та чистота нації, для багатьох давно вже втратили звичний сакральний сенс.
Правда ще і в тому, що в будь-якій країні є певний відсоток людей, які завжди прагнуть вдосконалення як на професійному, так і на особистому рівні. І у розвинених країнах, до речі, меблевих справ майстер може викликати значно більший інтерес, ніж умовний професор-фізик. А якщо на новому місці ще й потужна діаспора присутня, то підтримка майже гарантована, причому не лише на початковій стадії. Людина з золотими руками та світлою головою знайде себе усюди.
Але до останньої хвилі української еміграції попередній абзац, нажаль, швидше не має стосунку, ніж має. Так, чимало спеціалістів з високих технологій в останні років 5-6 виїхали за межі країни. Але виїхали вони через те, що десь на Заході або навіть в Естонії умови для їхнього існування та прогресу на професійній ниві апріорі були більш сприятливими. І лише в якості другої причини дехто міг згадати про тиск держави на ІТ-сектор та нерозуміння колишніми носіями малинових жакетів деяких базових принципів функціонування цієї галузі. Якщо говорити простішою мовою, справжні знавці своєї справи не стільки тікають від потенційної чи реальної зради, скільки шукають покращення.
Біда, однак, в тому, що серед емігрантів з українськими паспортами (та й взагалі серед вихідців з колишнього СРСР) вистачає типових пристосуванців. Якнайшвидше облаштуватися на новому місці, знайти пристойну роботу – це не про них. Подібні персонажі зазвичай намагаються видати себе за "жертв кривавого та злочинного режиму", а в особливо цікавих випадках можуть навіть добиватися статусу політичного біженця. Отримавши ну зовсім вже скромне житло та фінансову допомогу з безробіття, вони одразу ж всідаються на незручних старих диванах, відкривають ноутбуки і починають штампувати у свої блогах тексти із лейтмотивом "ви, дурні, там нидієте з середньою зарплатнею у сто доларів на п’ятиденці, а я тут тисячу отримую просто за присутність". Ну хіба не нахаби?
Якщо ж на батьківщині пощастить побувати на якомусь марші за права будь-яких меншин (не обов’язково сексуальних), потрапити під дубці псів режиму і мати доказ у вигляді, скажімо, відеозапису, то ще й місцеві правозахисники можуть суттєво допомогти, причому не лише варенням та печивом. Так звані російські ліберали давно вже поставили подібний спосіб паразитування на потік, користуючись тим, що західне суспільство та законодавство в цьому плані є непристойно ліберальними. А розбиратися в тому - хто, кого і за що лупцював, тут навряд чи стануть. Звичайно ж, за законами жанру одного чудового ранку ліберальне ставлення до таких от гостей може скінчитися, але поки до цього далеченько.
Але під час численних дискусій на тему еміграції ми забуваємо про кілька простих речей. Перша – актуальність прислів’я "добре там, де нас нема" ніхто ще не скасовував. Друга – будь-яке рішення у подібних випадках є суто індивідуальною прерогативою. І саме тому дуже смішно читати у соціальних мережах пости адекватних нібито людей, що закликають негайно тікати з України, а в разі незгоди з власною позицією записують опонентів до лав бидла soveticus vulgaris.
Хочете їхати? Будь-ласка, але пам’ятайте, що медом нічого не намазано ні в США, ні в Австралії, ні навіть в Естонії. Не вірите? Спробуйте тоді перебратися до Таллінну і пожити там рік на допомогу з безробіття. Швидше за все, на третій місяць навіть окупований Донецьк здасться вам раєм, бо там можна розжитися за копійки городиною під час чергового референдуму. Вибачайте вже за прямоту, але хто не робить, той не їсть – так, здається, було завжди.
Так що не треба збиватися на паніку, коли хтось в черговий раз пропонуватиме вам сідати до трактора та тікати світ за очі. Така вже природа людини – що б не відбувалося, але краще їй все одно вдома. Навіть за середньої зарплати у сто доларів і злочинної влади, яка чи то зливає, чи то не зливає патріотів.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець