Висоцький як одна з останніх надій російської культури в Україні

Все минає / Rock Cult

25 січня Володимиру Висоцькому виповнилось би 80 років. Автор Без Табу згадує легендарного барда та пояснює, як його образ та творчість намагається використати «руський мир» у гібридній війні проти України.

Найбільш активні українізатори останнім часом обурюються поведінкою тих, хто обіцяє вичистити культурне середовище від усього російськомовного та російського для своїх дітей, а не спершу для себе. Але ситуація складається так, що частково правими тут є обидві сторони не конфлікту, а дискусії. Історія з 80-річним ювілеєм Володимира Висоцького, який відзначають 25 січня, вкотре це доводить, оскільки легендарний радянський митець є одним з останніх легітимних шансів російської культури зачепитися за українське середовище.

Років зо двадцять тому, коли увесь колишній СРСР з московсько-петербурзької подачі активно готувався до святкування 200-річчя від дня народження О.С.Пушкіна, чиновники від освіти та культури в наших краях заходилися наголошувати на тому, що майбутній ювіляр проти України нічого не мав, а сама Україна має про нього виключно теплі спогади.

Долучалися до процесу також історики та краєзнавці з доречними нагадуваннями: ось, мовляв, будинок у Катеринославі, де Пушкін зупинявся по дорозі до Кишиневу, ось аналогічна будівля в Одесі… Насправді за бажання у творчості поета можна знайти декілька антиукраїнських ноток – наприклад, поема «Полтава» написана була з позиції зовсім не тієї сторони, до якої прибилися Іван Мазепа та більшість українських учасників московсько-шведської війни. Але ніхто за це не брався з однієї причини: абсолютна більшість пушкінських рядків з наших голів вивітрювалася після закінчення середньої школи, якщо тільки когось у літературознавці не занесе доля.

Щось подібне, але на іншому рівні, відбувається і з Висоцьким. Його творів не було у шкільній програмі (майже), з творчістю Володимира Семеновича кілька поколінь поспіль знайомилися переважно у ніжному, але вже зрілому віці. В радянських та пострадянських реаліях двома головними ознаками популярності діяча культури були велика кількість бажаючих професійно копіювати його та перетворення творчого доробку на суцільний всенародний цитатник. У провідного актора Театру на Таганці з обома пунктами все було чудово, і тому зараз навіть ті, хто народився після його смерті, без зайвих роздумів використовувати якийсь з його рядків в якості, наприклад, життєвого девізу. Іноді навіть не знаючи, до речі, хто є автором рядку.

Разом з митцем дехто традиційно оживляє і правильні з точки зору пропаганди міфи. Але один з них давно вже є нежиттєздатним, з чим погоджуються навіть найбільш запеклі прихильники Висоцького. Бо всі спроби зробити барда і поета «ворогом радянської системи» провалюються після зіткнення з фактажем. «Ворогу» не дали б можливості зіграти головну роль борця зі злочинністю у післявоєнній Москві в серіалі за мотивами роману братів Вайнерів. «Ворог» не зміг би одружитися з громадянкою Франції, регулярно виїжджати за кордон та літати радянськими автошляхами на іномарках, які привозив звідти. Та й взагалі справжніх дисидентів тоді віддавали до пазуристих лап радянської каральної психіатрії, а не давали гастролювати по країні (про досвід перебування Висоцького на Канатчиковій дачі прохання не згадувати, бо контекст там зовсім інший, суто медичний, а не політичний).

От з іншим міфом щодо цілком лояльного і позитивного ставлення сьогоднішнього ювіляра до України і українців є проблема. Його неможливо ані підтвердити, ані спростувати, бо за життя у своїй творчості Висоцький настільки радикальних політичних тем майже не торкався (якщо ж торкався, то усі ці дотики нещадно різала тоталітарна цензура), а умовний Київ для нього не мав такого сакрального значення, як для того ж Шевчука. І для прихильників Володимира Семеновича, і для тих, хто бажає будувати в Україні «нову ліберальну Росію», це може вважатися хорошою новиною. Бо людину дуже важко записати у вороги, коли майже нереально знайти підтверджень його ворожості.

Звичайно, якби Висоцький дожив до наших днів, то підтвердження знайшлися б, оскільки вже його однолітки та сучасники від початку російської агресії заговорили про «один народ» та «правильне повернення Криму». Але склалося так, що цинічне «спасибі за те, що не дожив» буде звучати дуже актуально.

Втім, є і погані новини: творчість ювіляра дуже скоро почне остаточно втрачати актуальність. Якщо абстрагуватися від усіх геополітичних нюансів, варто визнати, що Висоцький був на диво плодючим поетом з унікальним вмінням написати емоційно потужний текст. Та ж «Балада про боротьбу» з багатьох суворих дядьків з вікової категорії 35+ і досі здатна вибити скупу чоловічу сльозу, скажімо. Але у молодого покоління, що народилося вже у новому сторіччі, цінності є кардинально іншими.

Володимир Висоцький - Балада про боротьбу

Учорашнім дітям, яким секс за розкладом замінює кохання з першого погляду, ліричні рядки на зразок «я дихаю, і значить – я кохаю, я кохаю, і значить – я живу» просто не потрібні, бо в них самі лиш позбавлені прагматизму почуття. А якщо зануритися глибше, творчість Висоцького виявиться значно більш нетолерантною за облаяний вже «міленіалами» серіал про шістьох друзів (так і є, в принципі, чого варті самі лиш тонкі місцями нападки поета на євреїв, особливо з урахуванням того, що євреєм за походженням був він сам).

Так що дітям, як бачите, і культурне середовище не треба зачищати чужими руками – вони в теорії і самі можуть це зробити. От тільки біда в тому, що на вакантне після девальвації Висоцького місце частенько заходить не хтось з українських митців, а «колективний Тіматі», явище таке ж шкідливе, як і запивання холодної піци дешевою горілкою. І з цим українізатори поки боротися як слід, нажаль, не навчилися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!