Місце злочину – Полтава. Як і чому Україна програла у війні Швеції та Росії

Поворотний момент для трьох народів / Густав Олаф Цедерстрьом, Карл XII та Іван Мазепа після Полтавської битви

У роковини Полтавської битви оглядач Без Табу нагадує про одну подію, що змінила хід історії та на довгі роки прирекла Україну на рабство.

Полтавська битва 27 червня (8 липня) 1709 року – одна з найцікавіших і в той же час одна з найбільш незвіданих сторінок української історії. Минуло вже більш ніж триста років з тих часів, але навіть на державному рівні сформулювати якусь спільну позицію по цьому питанню не вдалося, а про суперечки різних академічних авторитетів годі й говорити. В таких випадках необхідно керуватися фактами, а їх іноді хронічно не вистачає.

Починати треба з того, що певна частина науковців з обох боків уявної барикади протягом останньої чверті століття вперто намагається піддати сумніву сам факт битви як достовірної історичної події. Аргументація є досить простою: неодноразові археологічні дослідження на землях, де пішли одне на одного війська Карла XII та Петра І, не дали тих результатів, на які було варто очікувати. І дійсно, в порівнянні з іншими значущими для історії подіями небагато – про це навіть люди, пов’язані з музеєм Полтавської битви та навколишнім меморіальним комплексом, іноді говорять цілком охоче. Але відносити те, що відбувалося в червні 1709 року, до категорії історичних міфів, все ж не варто. Хоча багато питань з тих пір і досі лишилися без відповідей.

Чи спрацював би, скажімо, хитрий план шведського короля Карла XII та фельдмаршала Реншильда, що командував військом під час недуги Карла, якби ворог не мав триразової чисельної переваги? Правда в тому, що Російська імперія (як згодом і СРСР) під час військових кампаній на суходолі перемагала за рахунок або ефекту несподіванки (згадайте перехід Суворова через Альпи), або можливості задавити суперника кількістю «гарматного м’яса». От і під Полтавою війська Петра налічували щонайменше 60 тисяч осіб, а шведи мали максимум 20 тисяч з урахуванням запорізьких козаків, що перейшли на їхній бік.

План шведів, в принципі, теж був чимось схожий на типовий московський – атака невеликими силами на світанку в якості відволікаючого маневру та паралельний масований наступ на ворожі редути. Але відповідь московською кількістю на скандинавську якість вийшла, нажаль, надто переконливою. Карл змушений був навіть пожертвувати кількома своїми видатними полководцями (Левенгаупт, Рос, Крейц, вищезгаданий Реншильд), щоб отримати можливість евакуюватися. Відданий королю іван Мазепа теж перейшов через Дніпро, залишивши на поталу ворогам власних бійців. Але тут і виходу-то іншого не було, хіба що самим полягти на полі бою.

З історичним сприйняттям фігури гетьмана Мазепи, до речі, в Україні навіть зараз не все складається ладно. Позиція проросійськи налаштованого населення є передбачуваною – не можна, мовляв, було зраджувати Петра, якому за статутом треба було служити вірою і правдою. Дехто навіть ризикує зауважити, що «на десятигривневій купюрі супостату нема чого робити». Але що вдієш, коли лише одна з двох сторін виконує хоча б частину узятих на себе зобов’язань? До того ж, в плани Москви не входила не те що ймовірна українізація, а навіть надання українцям більш-менш рівних з «корінними мешканцями» прав. Для Івана Мазепи ж цей момент був життєво важливим з певного часу, і стосувалося це не лише підлеглих йому козаків.

Для когось може стати сюрпризом і ставлення самих шведів до битви трьохсотрічної давнини, її підсумків та наслідків. Громадяни сучасної Швеції сприймають ту невдачу не як трагедію, а як поворотний момент в історії. Саме тоді в королівстві почалася поступова демілітаризація, що остаточно та невідворотно набрала обертів після загибелі Карла XII.

Скандинави більше не являли собою грізну силу на міжнародній арені і потихеньку перетворилися на типову ліберальну державу. Настільки ліберальну, що вбивство голови уряду, який повертався додому з кінотеатру пішки з дружиною ввечері, не можуть розкрити вже тридцять років, наприклад. Але в цілому Швеція зараз цілком може бути зразком для наслідування. І не лише для нас.

От хто дійсно програв в російсько-шведській війні, так це Україна. Двоголовий орел так міцно вчепився пазурами в українські землі, що відбитися від нього вдалося лише за 280 років, та й то - тільки частково.

Кремлівська пропаганда і досі намагається подати Полтавську битву як торжество російського панування – наголос при цьому робиться на те, що майже все запорізьке козацтво пристало на бік царя Петра. Маніпуляція досить дешева, але на неї все одно “ведутьс” чимало українців. Цікаво, а “Полтава” Пушкіна в шкільній програмі ще лишилася?

Проте на Заході недарма говорять в таких випадках: знайдеш друга – знайдеш скарб. Зараз Швеція разом з іншими членами Євросоюзу готова допомогти Україні в боротьби з тим самим спільним ворогом, що надокучав три століття тому. І допомога ця почалася ще тоді, коли шведи доклали руку до поповнення експозиції музею Полтавської битви. Хоче хтось цього чи ні, але це таки шматок спільної історії.

А державі варто порадити все ж виробити однозначну позицію з приводу війни між Росією та Швецією. Добре, що хоч московських вояків ніхто не нахвалює в шкільних підручниках з історії, як це було за часів міністра Табачника. Але давайте згадувати хоча б трохи частіше про героїзм українців, що воювали тоді на правильному боці. Крок начебто й маленький, але дуже важливий.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!