Справи сердечні. Що не так з київським Динамо

29.09.2016, 15:06
5
Головні перемоги Динамо залишились у минулому - фото 1
Головні перемоги Динамо залишились у минулому / Getty Images

«Динамівські серця» як головний фактор занепаду найкращого клубу в історії українського футболу.

Футбол давно вже не стоїть на місці. Колись тактична схема із чотирма нападниками вважалася неймовірно боягузливою та захисною – зараз деякі тренери взагалі можуть дозволити собі не випустити жодного номінального форварда і при цьому всерйоз претендують на перемогу в окремо узятому матчі. Колись банальний забій коліна міг обірвати багатообіцяючу кар’єру років у двадцять п‘ять – зараз спортивна медицина і особливо фармакологія вийшли на такий високий рівень, що футболіст навіть після двох операцій на хрестоподібних зв’язках за певного збігу обставин може повноцінно повернутися до гри та бігати ледве не до сорока. Колись через відсутність освітлення грати доводилося виключно вдень – зараз технічний прогрес дійшов до того, що в деяких лігах почали використовувати відеоповтори для прийняття рішень у суперечливих ситуаціях.

Але до українського футболу прогрес, нажаль, дістається у черепашачому темпі. Київське Динамо років тридцять тому здавалося прогресивним клубом навіть у порівнянні з деякими конкурентами з Західної Європи. Але зараз столичний флагман з організаційної точки зору більше схожий на старенький ламповий телевізор, ніж на рідкокристалічне диво закордонної електроніки. Вболівальники команди, що сорок років тому розбирала на запчастини могутню Баварію, зараз змушені радіти нічиїй у виїзному поєдинку з чемпіоном Туреччини – тим самим Бешикташем, який у розпал Перебудови без жодних шансів був розплющений київським катком. У турецькому футболі з тих пір не змінилося майже нічого, хіба що з’явилися шалені гроші та дозрів свій Лобановський в особі Фатіха Теріма. У нас, щоправда, і таких приводів для гордощів нема.

У чому причина подібного регресу? Риба, як відомо, починає гнити з голови. І динамівські успіхи радянські часів пов’язані перш за все із Володимиром Щербицьким – дуже і дуже неоднозначним партійним діячем та відданим вболівальником. Уродженець Верхньодніпровська достатньо добре розумівся на футболі і мав достатньо адмінресурсу для того, щоб створити суперклуб, з яким частенько навіть закляті вороги з Москви не могли потягатися. Без Щербицького в Києві не було б Лобановського. Без Валерія Васильовича не було б команди, побудованої навколо Олега Блохіна та тих, хто підносив йому снаряди. Без команди не було б двох Кубків володарів кубків та десятків внутрішніх трофеїв. Кінець кінцем, багато гравців з усіх куточків СРСР мріяли потрапити до Динамо навіть після аварії на ЧАЕС, коли з Києва виїхало чимало народу – це таки про щось говорить.

Сучасне Динамо як організація ментально застрягло десь там, у часах ранньої перебудови. І винне у цьому перш за все керівництво. Так, брати Суркіси заслужили кілька добрих слів на свою адресу через те, що повернули Лобановського і допомогли йому збудувати команду, якій до фіналу Ліги Чемпіонів не вистачило двох голів дещиці везіння. Але це було у двадцятому сторіччі, а у двадцять першому кияни за європейськими мірками застрягли десь між статусами "кадавр" та "бовван на глиняних ногах". Старший з братів виявився швидше бізнесменом, ніж футбольним функціонером. Молодший, в свою чергу, давно вже думками у паралельній реальності, в якій Андрія Ярмоленка можна поставити на один щабель з Ліонелем Мессі, Олега Блохіна прирівняти за тренерським хистом до Йохана Круїффа, а себе поставити в один ряд з Жоаном Гампером і не отримати за це копняка. Такий погляд на речі ніколи не призводить до добра.

Порівняння навіть з європейськими середняками зараз будуть виключно не на користь киян. У провідних лігах тренувальний процес давно вже звели переважно до роботи з м’ячем – у Динамо акцент на силову та фізичну підготовку досі є настільки сильним, що здоров’я деяких гравців просто не витримує. У провідних лігах давно вже не вижити без скаутських служб, що охоплюють в кращому випадку кілька континентів – до Динамо все ще регулярно беруть гравців, про яких невідомо нічого, крім десятихвилинної нарізки найкращих моментів на DVD (якщо взагалі не на старезній відеокасеті формату VHS). У провідних лігах сумлінно працюють із вболівальниками, бо розуміють, що саме від них залежить прибуток – у Динамо до цього не додумалися і досі. Анахронізм на анахронізмі сидить та анахронізмом поганяє.

Але найбільше дивує те, що динамівська братія досі продовжує молитися на філософію та методики покійного Лобановського, що остаточно перестали бути актуальними за рік-два після смерті Валерія Васильовича. Доходить до того, що під час призначення чергового головного тренера вирішальним фактором зазвичай є не професійний досвід, а знання міфічних "конспектів Лобановського". Їх ніхто ніколи не бачив, але усі говорять про них зі стовідсотковою впевненістю. Парадокс у тому, що найцікавішу команду за сукупністю результату та якості гри побудував Юрій Сьомін – людина, що не просто не читала кляті конспекти, а починала футбольну кар’єру у складі вічного ворога киян, московського Спартака. Але звичаї та традиції для динамівської братії важливіші за усе інше.

От і виходить так, що "конспекти Васильовича" з часом перетворюються на такі собі зошити смерті – інакше і не скажеш. Дожилися ж до того, що треба радіти нічиїй у виїзному поєдинку з чемпіоном Туреччини…

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
5
powered by lun.ua

Публикации