Спорт без миру: Чому Росія плює на золоте правило олімпійського руху

Мундіаль на службі окупантів

У четвер, 14 червня, у Росії стартує Чемпіонат Світу з футболу. Автор Без Табу пояснює, чому в ньому дуже мало спорту, а політика навпаки домінує, а також дає відповідь на питання – чи потрібно бойкотувати Мундіаль.

Ще в часи Стародавньої Греції існувало золоте правило: на час проведення Олімпійських ігор мали припинятися усі військові конфлікти в радіусі кількох сотень кілометрів від місця проведення. З сучасної точки зору правильніше говорити саме так, бо греки в ті часи не те що про існування континентів на іншій півкулі Землі не здогадувалися, а навіть про територію сучасної Центральної Європи анічогісінько не чули. Ойкумена для них обмежувалась Середземномор’ям. Наново проголошений наприкінці позаминулого сторіччя П’єром де Кубертеном принцип «О, спорт, ти – мир» чудово працював і надалі: принаймні під час двох Світових війн спортивних змагань світового та континентального масштабу не відбувалося.

Втім, правила для того і існують, щоб їх порушувати. До того ж серед числа рецидивістів присутнє і державне утворення зі столицею у Москві. Для Росії Олімпіади чи Чемпіонати світу ніколи не були причиною припинити агресію на міжнародному рівні. Частіше все відбувалося навпаки: поки світова спільнота відволікалася на головні змагання чотириріччя, кремлівські стратеги тишком-нишком планували захоплення територій сусідніх держав. Це не випадковість чи збіг, це перевірена тенденція, і доказів є достатньо.

За 38 років змінилось лише лого турніру

На момент урочистого відкриття Олімпіади-1980 радянські війська вже більш ніж півроку перебували з нібито миротворчою місією на території Афганістану. Захід вже встиг відреагувати на цю спробу «м’якої окупації» введенням суворих економічних санкцій, чимало держав оголосили бойкот Ігор, заборонивши спортсменам їхати до Москви. Але тоталітарна пропаганда викрутила все так, ніби американці, британці та інші невдоволені незрозуміло чому позбавили себе щастя взяти участь у «святі, що стверджує життя». А до остаточного абсурду історію було доведено відмовою СРСР та країн-сателітів їхати на Олімпіаду-1984 до Лос-Анджелесу. Нібито через відсутність гарантій безпеки, а насправді - через очевидні політичні вибрики.

Під час Олімпійських ігор-2008 у Пекіні мала місце російсько-грузинська війна. Та сама, в якій розпалювачем ненависті та агресором на думку тодішньої української влади і особисто Юлії Тимошенко була Грузія. До речі, такої ж думки був і нинішній критик режиму Путіна російський журналіст та учасник тих подій з російського боку Аркадій Бабченко.

Доки Барак Обама в компанії тимчасового замінника Путіна на прізвище Медведєв насолоджувався дивами китайської тоталітарної економіки, Москва за допомогою військового злочину остаточно легалізувала власну присутність на окупованих територіях Південної Осетії та Абхазії. Точніше, так і досі здається членам кооперативу «Озеро», оскільки на міждержавному рівні цю присутність визнали хіба що політичні викидні на зразок «ПМР» та залежні від кремлівських дотацій держави на зразок Венесуели чи Нікарагуа. До речі, голова невизнаної Абхазії має бути на відкритті ЧС-2018. Це, власне, головне досягнення Абхазії за 10 років після війни.

Для України ж найбільш показовим прикладом стала зимова Олімпіада у Сочі. Доки мільйони українців раділи історичному золоту жіночої біатлонної естафетної четвірки, «ввічливі люди» у військовій формі без розпізнавальних знаків висадилися у Криму та розпочали окупацію. Звісно, можна скільки завгодно згадувати про ренегатів з українським громадянством, починаючи з пересічних військовослужбовців і закінчуючи «політичними діячами» на кшталт Константинова чи Аксьонова, без зусиль яких «аншлюс» був би неможливим. Та це буде спроба перекласти виняткову провину ворожого короля виключно на пішаків. Всім же ж одразу стало зрозуміло, хто платить і замовляє музику.

Сочі-2014

Так от, чи є гарантія того, що Росія не спробує щось викинути під час Мундіалю, який стартує вже завтра? Жарти жартами, а протягом останніх двох років ЗС РФ стягнули до кордонів з Україною чимало одиниць військової техніки. Причому особливо багато танків сконцентровано не на східному чи південно-східному напрямку, а на півночі, на території нібито суверенної Білорусі (її очільник теж буде на церемонії відкриття Мундіалю). Чи впевнені ви в тому, що чергові позапланові спільні навчання не перетворяться на спробу окупувати кілька областей України? Особливо там, де кордон в болотистих місцевостях суто символічно позначено стрічкою.

Паралельно на порядку денному виникло і інше, не менш дискусійне питання: а чи варто оголошувати абсолютний бойкот чемпіонату світу, навіть не вмикаючи телевізора під час трансляцій матчів?

Справжне обличчя ЧС-2018 в постерах художника Андрія Єрмоленка

Насправді це є особистою справою кожного любителя футболу, не лише в Україні, але й десь у Португалії чи Панамі. Ну не винні палкі прихильники талантів Мессі та Роналду в тому, що жадібність чиновників ФІФА та УЄФА до грошей призвела до перетворення «Газпрому» ледь не на головного спонсора цих організацій. Не винні і французи з німцями в тому, що їхні політичні лідери вирішили зробити реверанс перед Путіним та відмовилися від бойкоту. Британська верхівка, навпаки, не відмовилася, але й заборонити місцевому населення дивитися футбол там ніхто не збирався. Кожен має зробити вибір сам.

Розумієте, якось нелогічно вважати фільм «Хоробре серце» шедевром світового кінематографу, але при цьому не дивитися його через присутність там Мела Гібсона – відомого колись шовініста, гомофоба, алкоголіка і просто нетолерантної людини. Щось подібне можна сказати і про прийдешній ЧС-2018, який геть не обов’язково дивитися на російському чи (псевдо)українському телебаченні – так, канал «Інтер» - це агент впливу Москви. Хоча не варто забувати, що проводитиме його все ж держава-агресор.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!