Скажи мені, хто твій друг. Як Порошенко розставив пріоритети

Слово має президент / прес-служба президента України

Чому промова президента Петра Порошенка на засіданні Ради регіонального розвитку швидше розчарувала та в черговий раз змусила проводити неприємні паралелі.

Давайте почнемо з відвертого зізнання: після останніх подій Петро Порошенко не мав іншого вибору, як говорити, говорити і ще раз говорити. Чим довше тривала б гра Порошенка у мовчанку, тим сильніше б сумнівалася у власному виборі та частка електорату, що завжди мріяла про «сильну руку».

Якби на понеділок не було заплановано засідання Ради регіонального розвитку, то довелося придумати б якийсь публічний захід. Он Рональд Рейган, скажімо, свою легендарну промову про «Імперію зла» 34-річної давнини взагалі виголосив під час зібрання євангелістів, що не завадило їх згодом потрапити до підручників з політичного красномовства.

Усі чекали від голови держави пояснень щодо блокади. Точніше, щодо різкої зміни позиції з приводу економічної взаємодії з окупованими територіями, яку вже встигли назвати мистецтвом перевзутися у повітрі. Аналогічні слова від голови уряду чи голови РНБО ніхто б особливо не сприйняв, бо вони, відверто кажучи, навіть до п’ятірки найбільш впливових людей країни не входять. А тут найголовніший з начальників власною персоною! Він точно має сказати, хто і що спонукало владу до рішучих дій. Не Семенченко ж з Парасюком, справді.

Президентська промова все ж стала підтвердженням того, що люди іноді міняються на краще. Скажімо, голові Європейського інвестиційного банку трохи перепало за те, що вона назвала АТО «конфліктом на Сході». Сказати у відповідь «слово з п’яти літер, яке не можна вимовляти» Петро Порошенко не наважився, але все ж зауважив, що ніякий це не конфлікт, а російська окупація українських земель. Але в цілому склалося враження, що головний герой понеділка чи то тримає за дурнів власних виборців, чи то сам не надто розуміє природу деяких складних соціально-політичних процесів в країні, якою керує.

От хто, наприклад, підказав голові держави абсолютно ідіотську тезу «метою блокади було остаточне віддалення окупованих територій від України»? Хто-хто, а Петро Порошенко як людина уважна мав би знати про те, що віддалення це почалося не минулого року, і навіть не під час Революції Гідності. Російська пропаганда почала працювати над цим рука об руку з одним українським нібито олігархом щонайменше років двадцять тому, і не без успіху, як показала практика. Чи президент Порошенко мав на увазі шахтарів, що після зупинки шахт Ахметова нібито мають від розпачу узяти до рук зброю та піти воювати за так звані «ДНР» та «ЛНР»?

Ще одна цікава обмовка – «через блокаду ми втратили останній вплив на підприємства, розташовані на окупованій території». Президент начебто і в курсі, що вплив і тиск – це перш за все поведінка з позиції сили. Але чи можна говорити про вплив та тиск у випадку з фактичним власником шахт та заводів, що продовжували там працювати? Мабуть, що ні. Коли на людину тиснуть, то їй не вибачають усі її злочини (в тому числі й ті, за які в ідеальній реальності і до Гааги на лаву підсудних потрапити можна було б) та не охороняють краще за британську королеву. Давайте не кривити душею: Ріната Ахметова протягом останніх трьох років ніхто всерйоз не примушував грати за невластивими йому правилами. Ані офіційний Київ, ані створіння на двох ногах у камуфляжі з нашивками так званих «молодих республік».

Найбільше, звісно, смішить бажання усюди віднайти напівміфічну «руку Кремля». Колись спічрайтери вже добряче підставили «клієнта номер один», засунувши цю сентенцію у промову, присвячену побиттю темношкірих вболівальників на одному з домашніх матчів «Динамо». Тоді навіть найбільш вперті та радикальні прихильники Петра Порошенка дивувалися: а що це, мовляв, було? Родзинка ж поточної ситуації в тому, що на московський вплив скаржаться обидві сторони блокадного конфлікту. То одному з нардепів здасться, що на іншого у Слов’янську напали добре замасковані офіцери ГРУ, то голова держави власною персоною натякне, що Росія доклала руку до організації «махновщини та отаманщини».

Не міг Порошенко, звичайно, не сказати і про те, що підприємства Ахметова платили податки до української казни та зарплатню у гривнях своїм працівникам. Але біда в тому, що минулого тижня навіть деякі лояльні до поточного керманича України підлеглі чітко дали зрозуміти: не такий чорт страшний, яким його малюють. Виявилося, що замість анонсованих кимось дуже кмітливим 36 мільярдів гривень Україна втрачає лише 4 млрд. Більше того, з цим якось можна буде жити, а не починати їсти сиру картоплю без солі та снігурів в кращих традиціях російської пропаганди.

Так що не виходить зради там, де її хочуть бачити ФОПи на Банковій, вперто не виходить.

Рейгана з Петра Порошенка теж не вийшло поки, до речі. Чому? Та хоча б тому, що програмна промова не вселила до душ мільйонів українців хоча б якусь ледь-ледь помітну надію. Зате з позицією шановного гаранта з приводу певних персонажів та подій все стало зрозуміло. Недарма в народі говорять: скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, ким є ти. Тут не забути б про те, що президентські вибори вже скоро, хоча для когось два роки можуть видатися цілою вічністю. А такі дрібниці в підсумку можуть добряче гикнутися. Не вірите? Пошукайте приклади у світовій історії, їх чимало.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!