Три біди української залізниці з точки зору економного пасажира
Колега Могилевський днями добряче так пройшовся проблемами Укрзалізниці, але лише зовнішньою їх частиною. Трагікомічна історія про зграю собак, які заважали руху поїздів перед Синельниківською розв’язкою через власну допитливість, вже давно стала минулим. На короткі та трухляві платформи мало хто звертає увагу з передбачуваної причини – пасажиропотік там непристойно низький та скромний, заради благополуччя десяти душ у нас навіть на телефонний дзвінок ніхто не відповість. Небезпечний надземний перехід у П’ятихатках? Так, це може бути цілком резонансно, але лише тоді, коли цей клятий місток одного чудового дня завалиться після пориву шквального вітру.
Насправді в українській сфері залізничних перевезень є чимало проблем, з якими хоча б раз стикався майже кожен громадянин України. Це літаками у нас подорожували максимум тисяч триста-чотириста з більш ніж сорока мільйонів співвітчизників (та й навіть ця статистика видається неправдиво оптимістично), а залізницею хоча б раз у житті доводилося подорожувати навіть мешканцям глухих висілків. І кожному гарантовано було на що пожалітися. Тож дозвольте пожалітися і Грицю Яковичу, якому довелося на тижні провести в дорозі аж двадцять годин та занотувати багацько цікавих моментів.
1. Співвідношення ціна/якість. Розкажи зараз кому, що можна проїхати дев’ятсот з лишком кілометрів менш ніж за шість доларів – в кращому випадку не повірять, в гіршому - порадять сходити до церкви та попросити прощення за нахабну брехню. Але правда в тому, що на Укрзалізниці такі хитрі варіанти існують. Скажімо, якщо рушати з Дніпра до Києва (або у зворотному напрямку) маріупольським потягом у плацкартному вагоні без постільної білизни, то квиток дійсно коштуватиме не дорожче за 80 гривень. Втім за наявності бажання зекономити варто бути готовим до відповідного рівня сервісу.
Скажімо, у одному з вагонів поїзду Київ-Маріуполь, який рушив зі столиці на схід вдень 20 жовтня, пасажири у якості неприємного бонусу отримали позапланові водні процедури. Ємність з водою, розташована над місцями загального користування, цілком очевидно дала тріщину, а якщо враховувати, що сталося це у старенькому вагоні типу "Аммендорф", то підсумок був цілком передбачуваним. Шматок простору між туалетом та смітником не залило по литки лише тому, що вода з інших щілин витікала назовні, але вологи все одно було забагато. Провідниці заворушилися лише тоді, коли на них почергово нагримала ледве не половина з півсотні пасажирів – до цього вони відбивалися мантрою "ми все одно нічого не зможемо зробити", але потім таки узяли до рук ганчірки і спробували прибрати це неподобство. Спати теж, до речі, було неможливо: краплі води надто вже настирливо відбивали якийсь знайомий ритм.
Є, звичайно, і позитив. Наприклад, раніше у відповідь на прохання поділитися ложкою або окропом без замовлення чаю провідниця найчастіше починала дивитися косо у відповідь або взагалі бурчала щось про " набридливих дармоїдів". Зараз такого вже нема, але це лише крапля в морі. Хоча чи можна налякати пересічного гречкосія дірявими ковдрами, мокрою білизною та протягами в купе? Навряд, навряд…
2. Хаос з рухомим складом. Спортивний оглядач Олег Барков, якому останні кілька років доводиться мандрувати аномально часто, днями став жертвою традиційного взагалі-то для Укрзалізниці непорозуміння. Після матчу між Шахтарем та Гентом він сподівався з комфортом з’їздити до Чернівців, повечеряти банушем та помилуватися краєвидами. Але настрій був зіпсований ще у Львові, коли виявилося, що замість традиційного загального вагону було подано старенький плацкарт.
Насправді подібні випадки не є поодинокими. Скажімо, комусь на Придніпровській залізниці одного чудового дня стало настільки жаль списувати на металобрухт вищезгадані "Аммендорфи", що в голову прийшла неординарна ідея – прилаштувати їх кудись замість стандартних електропоїздів. Вибір пав на маршрут від Дніпра до Апостолового, про існування якого в обласному центрі знають зараз хіба що дачники з Єлізарового, Привільного та інших навколишніх сіл. Схожим чином усе склалося і на маршруті Знам’янка – П’ятихатки, що з’єднує Одеську та Придніпровську залізниці. Досвідчені мандрівники стверджують також, що і від Дніпра до Краснограда колись пускали старезні плацкартні вагони, але тут вже Гриць Якович не може підтвердити чи спростувати цю інформацію, оскільки пересувався в тому напрямку виключно автобусом.
3. Тютюнові та алкогольні вироби. В Україні є багато законів, що написані, схоже, виключно заради написання. Перш за все це стосується вживання та продажу тютюнових та алкогольних виробів. Про те, що не можна палити та випивати в публічних місцях, усі давно знають, але чомусь забувають про це. На залізниці подібні угоди з сумлінням доходять до абсурду.
По-перше, нічні швидкісні потяги після введення заборони на продаж спиртного вночі в межах Києва перетворилися на таку собі хронологічно-юридичну аномалію. Перетворилися через те, що після 23:00 тут можна абсолютно безкарно для всіх учасників угоди придбати в гіршому випадку кілька банок пива, а в кращому – пляшку оковитої. Цікаво, компетентні органи дійсно не здогадуються про красиву схему чи лише роблять вигляд, що не можуть допетрати?
По-друге, за правилами Укрзалізниці до вагонів взагалі-то не годиться пускати пасажирів у стані "п’яний як чіп". Але ні лінійний відділ поліції (чи як там вони тепер звуться), ні провідників, ні начальника потягу це не особливо хвилює. Бог з ними, з учасниками бойових дій – посттравматичний синдром іноді навіть горілкою не заглушиш. Але чому б не приструнити інших?
По-третє, дим цигарок як з ментолом, так і без нього набрид вже не лише людям з алергією на тютюн. В електричках білетерки ще хоча б можуть полякати курців несподіваним викликом поліцейських. Але в потягах далекого сполучення ця страшилка вже не працює. Причому досить давно.
І це, знаєте, лише верхівка айсбергу. Може, дійсно варто запропонувати Балчуну на його найближчим помічникам витратити 28 годин на поїздку зі Львова до Волновахи з пересадкою, причому у плацкарті?
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець