Рух життя або Динамо. Новий погляд на закон про старі автомобілі

Где-то за городом очень недорого папа купил автомобиль (с)

Що спільного в декабристів та старих іномарок? Те, що вони страшенно далекі від простого народу.

У країнах та спільнотах, які в жодному разі не можна назвати розвиненими, діє достатньо специфічна та викривлена версія закону Парето. В подібних випадках говорити варто не про принцип 20/80, а про принцип 5/95, особливо якщо мова заходить про гроші та варіанти якнайкраще їх витратити. В Україні розрив між найбагатшими та найбіднішими прошарками населення, звичайно, не такий критичний, як десь у Зімбабве чи ЦАР, але все одно відчутний, тому деякі проблеми та питання дійсно є надто далекими від народу.

Коли минулого року лідери суспільної думки лементували через непристойно поганий сервіс та завищені ціни на рейси авіакомпанії, що належить Ігорю Коломойському, ніхто не подумав про головний прорахунок, через який історія так і не розкрутилася у потрібному масштабі. Ні, люди з досвідом закордонних мандрівок охоче підтверджували, що навіть закордонні лоукостери та МАУ – це небо і земля, але скільки було таких людей? Якщо під час перепису населення запитати у кожного, чи користувався він хоча б раз послугами повітряного транспорту, то щонайменше 95 відсотків громадян України дадуть відповідь "ні". Ніхто не здивується, навіть якщо реальна цифра дорівнюватиме не 95, а 97-98 відсоткам.

Саме тому середньостатистичного українця проблеми пасажирських авіаперевезень не зацікавили абсолютно – не по Микиті жупан, так би мовити. В країні, де ледве не кожен п’ятий має якісь вади серцево-судинної системи, чимало людей елементарно не можуть літати через медичні протипоказання. А ще більше тих, кому літати протипоказано не лікарями, а сімейним бюджетом – звичайний токар дядько Микола з Харкова, наприклад, змушений буде віддати місячну зарплатню за квиток економ-класу на рейс Київ – Амстердам.

Середньостатистичного українця проблеми пасажирських авіаперевезень не зацікавили абсолютно – не по Микиті жупан, так би мовити

Хоча який в біса Амстердам, коли навіть поїздка на могилки до батьків, скажімо, у Липову Долину є для дядька Миколи не підйомною з фінансової точки зору. Ну хіба що раз на рік та якимось дешевим рейсом без пересадки. Для країни з середньою зарплатнею у сто доларів на місяць подібні явища, нажаль, є цілком нормальними. Саме тому вартість квитка до Брюсселю від МАУ в 15 000 гривень – щось аж надто далеке для загалу.

Якщо ж заводити мову про новий закон, який стосується придбання старих автомобілів за кордоном, то принцип 5/95 знову дасть про себе знати. Найбагатших українців ці питання хвилюватимуть хіба що в одному випадку – комусь з колекціонерів автомобільної старовини схочеться придбати собі якесь раритетне та аристократичне авто. Але таких людей в наших краях можна перерахувати на пальцях двох рук, а більшість багатіїв придбають або новенький Бентлі чи Мерседес, або якийсь пафосний, але бездушний виріб азіатської автопромисловості. Тому якісь там нові обмеження на ввезення їх просто не цікавлять, як і предмети автомобільної старовини.

Найбіднішим українцям теж нема ніякого діла до старих іномарок. Для людей, які усе свідоме життя ще з часів правління любого Леоніда Ілліча звикли жити на одну (причому непристойно скромну) зарплатню, автомобіль завжди був далекою та недосяжною мрією. Кому пощастило дочекатися своєї черги і придбати бажані Жигулі до розпаду СРСР – ті возяться зі своїми "залізними конями" і досі, постійно латаючи іржаве днище та шукаючи потрібні автозапчастини, яких останнім часом прогнозовано поменшало. Усім іншим доводиться з іронічною посмішкою згадувати старий анекдот про бідність: "Гроші, синку, це машини, дорога випивка та красиві жінки, а відсутність грошей – трамвай, чай та твоя мати". Дехто навіть ніколи не намагався отримати водійське посвідчення, бо розумів, що придбати собі машину "для задоволення" не вийде, а таксистом відпрацьовувати дуже не хочеться. Жити таким життям, звичайно ж, нудно – робота-дім-робота-могила, як сказав би герой культового фільму часів перебудови. Але половина пересічних українців саме так і живе

Для людей, які усе свідоме життя ще з часів правління любого Леоніда Ілліча звикли жити на одну зарплатню, автомобіль завжди був далекою та недосяжною мрією

От кому дійсно стане погано від нововведень, так це бажаючим власноруч поїхати за кордон заради придбання відносно дешевої та якісної машини. Відомий блогер Іван Оберемко дуже влучно примітив, що купити щось зовсім вже бюджетне новий закон просто не дозволить, і майже не подряпана Шкода за 4-5 тисяч євро буде ледве не найдешевшим варіантом. І на перекупників - "човників" сподіватися вже точно не вийде через заборону на перепродаж, тому вимогливому автолюбителю доведеться закладати до бюджету ще й витрати на поїздку та проживання за кордоном. Для людини, яка бажає максимально зекономити, навіть тиждень проживання десь у Польщі чи Словаччині може вилитися у копієчку – але нема жодної гарантії того, що за тиждень вдасться знайти потрібне авто у робочому стані! Одним словом, хотіли нібито як краще, а вийшло як завжди.

Проте родзинка ситуації в тому, що про новий закон середньостатистичний українець забуде вже за кілька місяців, якщо не за кілька тижнів. Вже на носі довибори у Верховну Раду, а там і до опалювального сезону недалеко. Плебсу нецікаво слухати про старі іномарки, плебс хоче говорити про завищені комунальні тарифи. І крадії повинні сидіти за ґратами – ось що людей цікавить, як сказав би герой іншого культового радянського фільму, цього разу багатосерійного. Так що хвиля невдоволення спаде так само швидко, як і здійнялася.

Отакий він, рух українського життя, якщо на хвилинку вилізти з фейсбука, зняти рожеві окуляри, які так любить нечислений середній клас, та глянути навруги.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!