Тридцять срібників та вільний ринок. Як бориспільський казус змусив усіх зняти маски

З економією - проблеми / firestock

Тема цін на речі та продукти першої необхідності в країні з середньою зарплатнею у сто доларів завжди буде актуальною. Так, навіть тоді, коли станеться диво і середня зарплатня підвищиться до двохсот.

Подібні дискусії чудово розкривають реальну сутність усіх сторін конфлікту – не варто навіть намагатися приховати свої реальні думки під красиво сплетеним мереживом слів, бо рано чи пізно одна-єдина обмовка за Фрейдом все одно їх видасть. Для держави, населення якої за чверть століття так і не зуміло ментально перейти з планової економіки на ринкову, це цілком нормальне явище.

Кілька днів тому суспільство збурила історія про непристойно великі ціни на харчі та напої в головному аеропорту України. Навіть докази цьому знайшлися – один відомий журналіст опублікував фотографію касового чеку, на якому позначено, що дві пляшки негазованої води сумарною ємністю в один літр та звичайнісінький бутерброд з червоною рибою в "Борисполі" тягнуть на 175 гривень без жодних копійок.

Гнів суспільства, середньостатистичний представник якого змушений був би витратити на такий "сніданок" 6-7 відсотків зарплатні за місяць, був передбачуваним та праведним. Але і неприємні моменти повилазили назовні немов гриби після дощу. Так чи інакше, але репутацію собі попсували абсолютно усі учасники конфлікту.

По один бік барикади опинилися звичайні спостерігачі без регалій та звань, не лише носії жлобсько-міщанського менталітету, але й ідеалісти, які досі звикли керуватися принципом "від кожного за можливостями, кожному за потребами".

Усіх цих людей поєднує одна спільна риса – вони все ще морально і ментально не готові до того, що манна одного разу перестане сипатися з небес.

Масово поставлене питання "Чому держава не регулює ціни?" говорить про це найкращим чином. Ці люди можуть щиро ненавидіти тоталітаризм в усіх його проявах, але в той же час мовчки ностальгують за батонами по 22 копійки і не поспішають ставити лічильники на воду (а якщо ставлять, то виявляється, що тепер їм доводиться платити більше, ніж було без лічильників). Soveticus vulgaris у натуральний розмір, хочете ви того чи ні.

По інший бік барикади знаходиться так званий "псевдосередній клас" – персонажі, які ніколи в житті нічого не чули про фізичну працю (навіть якщо мова про миття посуду без допомоги посудомийної машини чи прибирання без пилососу) і можуть на свою скромну за європейськими мірками зарплатню дозволити собі більше за 80 відсотків співвітчизників лише тому, що біла хлібина коштує 30 центів, а не 10 доларів, як у Норвегії. До цієї категорії можна приписати й різноманітних утриманок та альфонсів, які вдало вступили до шлюбу або просто примудряються красиво жити за рахунок заможного коханця/коханки – ви навіть уявляєте, наскільки багато подібних персонажів у великих містах України! У цих людей є одна суттєва вада: життя не навчило їх рахувати гроші, а все тому, що заробляти їх майже не доводилося, як і харчуватися кілька місяців напівфабрикатами швидкого приготування. А може колись і доводилося, але це було так давно, що навички вже втрачено без можливості повернути їх – так, це вам не на велосипеді вчитися їздити.

Зазвичай представники "псевдосереднього класу" дуже охоче транслюють за певний гонорар чужі думки, до яких власному розуму ще працювати і працювати. Одна така панянка, наприклад, у відповідь на опублікований чек з аеропорту вирішила трохи побути у шкурі Маргарет Тетчер та видала неймовірну тираду: мовляв, півлітрова пляшка простої води в Україні повинна коштувати не дешевше за двадцять п'ять гривень, тільки таким чином ми зможемо підняти країну з колін, і взагалі, один долар за півлітра води – це дуже мало, десь у Франції чи Німеччині вода дорожча! От тільки біда в тому, що середньостатистичний німець на середню по країні зарплатню зможе за таких розкладів дозволити собі придбати на місяць 1500 літрів води, а середньостатистичний українець – лише 50. Панянка з псевдогуманітарним складом розуму додуматися до цього не змогла б за всього бажання.

Як, власне, і до того, що в Україні треба провести чимало дрібних і не дуже реформ для того, щоб один долар за півлітра негазованої питної води включно з вартістю тари був в українських реаліях стовідсотково обґрунтованою і адекватною цифрою.

Але яка вже різниця, чорт забирай – гонорар отримано, надиктований кураторами текст надано вірним лемінгам з точністю до друкованого знаку, а все інше почекає.

"Псевдосередній клас", представники якого частенько звикли спускати в Європі чималі суми лише на шопінг, не здатен зрозуміти головного – італійці, голландці та чехи живуть добре не тому, що заробляють по десять тисяч євро на місяць, а тому, що не витрачають їх на усіляку дурню. Там ніхто не кинеться купувати новенького модного жакета за 400 євро, якщо під час "чорної п'ятниці" його можна придбати за 40. Там ніхто не ходить кожного дня вечеряти до дорогих ресторанів (як здається представникам "псевдосереднього класу") – якби це було дійсно так, то ресторатори були б найбагатшими людьми у ЄС. Там ніхто не летітиме першим класом, якщо можна знайти лоукост з економією у 85-90 відсотків. За таких розкладів навіть на 2-3 тисячі євро можна спокійно прожити місяць в умовному Амстердамі, відкладаючи гроші на довгострокові потреби. Але горе-нуворіші цього не розуміють, і тому анекдот про краватки Cerruti, який двадцять років тому зробив популярним Леонід Парфьонов, у наших краях, схоже, ніколи не втратить актуальність.

От тільки одне не зрозуміло – хто зараз небезпечніший для України на шляху до реформ? Люди з нападами ностальгії, які ніяк не звикнуть до вимог вільного ринку, чи невігласи, які за тридцять срібників готові задурювати голови лемінгам, що не вчили матчастину? Однозначної відповіді на це питання, нажаль, нема.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!