Сервіс у плетених лаптях: Хто заважає українізації сфери послуг

Російська мова все ще лишається домінантою в Україні / Financial Times

Автор Без Табу пояснює, чому українізація у сфері послуг просувається досить повільно, хто стоїть на заваді та що робить у цій ситуації.

Перемога Революції Гідності цілком прогнозовано запустила черговий за ліком виток всеохоплюючої українізації. Результати останніх чотирьох років в цьому плані важко оцінити однозначно. З одного боку, побут стрімко українізується навіть у тих містах та регіонах, в яких досі існує ризик отримати тілесні ушкодження за репліку не російською мовою. Однак із бізнесом та сферою послуг все не так просто, бо прикриватися тезою «інтереси клієнта є першочерговими» і досі цілком зручно.

Скажімо, колишня авіакомпанія-монополіст МАУ і досі дублює оголошення для пасажирів не лише українською та англійською, а ще й російською. У відповідь на справедливе обурення патріотично налаштованих українців зазначається, що цей захід вживається винятково для покращення умов перельоту для «громадян країн СНД». От тільки біда в тому, що послугами «авіаліній Коломойського» користуються здебільшого громадяни України, яким за визначенням має бути достатньо і двох мов без говірки держави-агресора.

Практика показує, що подібні казуси станом на 2018 рік є характерними для конкретних перевізників, а не для галузі в цілому. У Борисполі важливі оголошення окрім української робляться ще однією мовою, актуальною для пасажирів конкретного рейсу. Якщо посадка на рейс до Софії, то болгарською, якщо відправлення до Амстердаму – голландською. Винятком є лише рейс Київ – Мінськ, оскільки російська у Білорусі давно є офіційно другою, а фактично ледве не першою державною мовою.

Пасажирські перевезення в Україні в цілому – суцільна добірка контрастів. Укрзалізниця не стільки через натяки на менеджмент за європейським зразком, скільки через масовий попит оголошення російською з вокзалів та залізничних станцій прибрала. Нині «поезд прибывает ко второму пути» навіть в умовному Кривому Розі не почути. З автобусами справи гірші: в деяких містах навіть учасникам АТО досі відмовляють у продажу пільгових квитків попри наявність необхідних документів та розпорядження згори. Що вже тоді говорити про переведення сервісу на українську, якщо де-не-де квитки досі друкуються російською?

Ця проблема насправді є актуальною всюди. У магазинах представникам «богемної інтелігенції» вже куди менше приводів жбурляти дрібними грішми у касирів для самопіару та примусу надавати послуги державною мовою. Та останнім часом доводиться спостерігати інший характерний нюанс. В деяких торговельних мережах персоналу підправили службово-посадові інструкції, наказавши відповідно до закону звертатися до клієнта українською. Але що поробиш, коли у двох випадках з трьох на твоє «доброго дня, пакет не потрібен?» покупець все одно відповідає «здравствуйте, не нужен»? Втім, трапляються й клінічні випадки.

Шкільна та дошкільна освіта – окрема та вічно сумна історія. Не можна, звісно, не звертати уваги на певний прогрес, оскільки російська мова чи не вперше за чверть століття перестала бути обов’язковою для викладання. А така дисципліна, як російська література, ще раніше поступово влилася до курсу літератури всесвітньої. Однак навіть у міністерстві освіти не забули про те, що «клієнт завжди правий». Тому й лишили для учнів з русифікованих та русофільських родин шпарину у паркані, крізь яку за бажання можна і слона пропхати.

Для того, щоб дитина відповідно до бажання батьків почала/продовжила вивчати російську, достатньо лише написати відповідну заяву на ім’я директора. Офіційної статистики ніхто поки не публікував зі зрозумілих причин, але швидше за все навіть у великих промислових містах, штучно деукраїнізованих в радянські часи, попит на цей факультатив є меншим, ніж від початку розраховували поборники «русского міра». До того ж на рівень зацікавленості прямо впливає престижність навчального закладу. Простіше кажучи, у гімназії, керівництво якої намагається рівнятися на західні тренди, російську таки вивчатимуть менше людей, ніж у пересічній школі, що розташована у робітничому спальному районі.

А от із дитсадками справа дійсно швах. Скільки б не жалілися стурбовані громадяни на те, що малечу непристойно активно русифікують, але правда полягає в тому, що дієвих важелів впливу на ситуацію бодай на рівні міста чи області не існує. За фактом держава здійснює повноцінний контроль дошкільних закладів хіба що у невеличких населених пунктах в глухій провінції. А інші відсотків 90 дитсадків є державними лише на папері, бо в реальності давно існують переважно на кошти батьків.

У подібних випадках неминуче спрацьовує одне із золотих правил економіки: попит породжує пропозицію. Якщо користувачі послуг вкладають власні гроші навіть у стовідсоткове фінансування харчування своїх дітей, то нібито мають моральне право вимагати особливого підходу. А більшість сучасних молодих і не дуже батьків досі не вирвалися із московської матриці, тому і вважають роботу з дітьми українською в дитсадках неактуальною. Тож скільки не засилай перевіряючи від міністерства, відповідь буде однаковою: музику замовляє той, хто платить.

Гарна новина: чотири роки тому ситуація в цілому була гіршою. Але навіть сумлінним та свідомим чехам глобально повернутися до чеської мови після німецького впливу ледве вдалося за сто років. Тому швидкої перемоги на мовному фронті для України, на жаль, не буде.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!