Очікувана неочікувана перемога Володимира Зеленського у першому турі виборів президента може кардинально вплинути на виборну кампанію до парламенту, як саме – читайте на Без Табу.
Президентські та парламентські вибори в Україні протягом одного календарного року проводяться, звісно, не вперше. Однак невдалу авантюру Кравчука зразка 1994-го можна сміливо виносити за дужки. По-перше, для більшості населення з точки зору джерел інформації то була епоха навіть не телебачення, а радіо та газет. По-друге, класичні політтехнологи були відсутніми як клас. Кінець кінцем, зміна голови держави та часткове оновлення Верховної Ради не змінили політичного курсу – до реального визволення з пазурів двоголової імперської курки лишалося десятиліття зо два.
Саме тому парламентські вибори 2019 року гарантовано стануть важливим історичним прецедентом. І перший тур виборів президентських вплине на їхні результати певною мірою навіть суттєвіше, ніж другий. Свого часу четверте, п’яте, сьоме та восьме скликання формувалися здебільшого з ідейних прибічників діючого президента під впливом від його політики. У третьому та шостому, навпаки, афілійовані з першою особою України партії через прорахунки гаранта голосів недобирали і реальною силою не ставали. Тож починати логічно з аналізу перспектив БПП.
Станом на початок квітня справи «альянсу Порошенка та Кличка» щонайменше кепські. Галасу навколо «сітки Березенка» було стільки, ніби на Банковій знову готуються до перемоги в один тур без озирання на фальсифікації. А виявилося, що міцність агітаційних ниточок не дотягнула навіть до павутиння, що вже говорити про рибальське спорядження. Проблемою виявився навіть не Зеленський як елемент несподіванки – у президентському штабі зарано повірили, що переобрання саме звалиться до рук немов перезрілий плід з дерева.
Найбільш красномовний приклад провалу – Січеславщина. За початковими розкладами Петро Порошенко мав набирати тут відсотків 25 в найгіршому випадку (на попередніх виборах було 44). Борис Філатов в якості фактичного керівника регіональної кампанії Порошенка, команда в ОДА як одне з найбільш позитивних явищ останніх років, кілька депутатів-мажоритарників за межами обласного центру – і лише 8,3% в підсумку. Попереду (нехай і несуттєво) виявилася навіть Юлія Тимошенко, яку на малій батьківщині зазвичай справедливо недолюблюють і намагаються дати голосів по мінімуму.
Можна припустити, що мережу агітаторського підкупу не ризикнули активувати на повну потужність через осудливі погляди громадськості. Але що як раптом «сітка» все ж запрацювала, та виявилася не конкурентоздатною на ігровому полі з необмеженою кількістю гравців? Навіть якщо Порошенко у другому турі переможе Зеленського, це вже не матиме особливого значення. Бо парламентські вибори – це не двобій, а поросячі перегони в режимі «кожен сам за себе». Хоча 16% голосів у змаганні за половину мандатів за списком – не так вже й погано, п’ять років тому БПП набрав не набагато більше.
Про аналогічну систему фальсифікацій з боку Юлії Тимошенко нема особливих причин згадувати всерйоз. Справа навіть не в тому, що представники силових структур очікувано оперативно (на Банковій нарешті згадали про поняття політичної волі) зловили за руки організаторів на кшталт Дубіля та Богдана. Просто усвідомлення життєво важливого принципу «кадри вирішують все» у штабі ЮВТ як не було, так і нема. Особистий рейтинг в порівнянні з 2014 роком лишився майже незмінним, а от з партійним біда, оскільки на місцях замість «білих комірців» парадом командують кримінальні елементи або частково забута номенклатурна сволота. Тут одне з двох – або пошук нової концепції, або повернення до ставки на одномандатні округи.
От кому точно не треба наново винаходити велосипеда, так це численним уламкам колишньої Партії Регіонів. Якщо екстраполювати реалії березня’2019 на майбутній жовтень’2019, то бутафорський розкол всередині «кремлівської опозиції» виявився звичайною спробою промацати болото на рівень глибини. Не дивуйтеся ймовірному злиттю численних блоків, платформ та партій в одну структуру вже у травні-червні, оскільки нарізно кремлівські пішаки досягли саме того результату, про який мріяли московські куратори.
Важливо, що абсолютну більшість голосів за Бойка та Вілкула віддали працівники великих промислових підприємств – еталонні раби із плаваючим графіком роботи та свободою пересування з точки зору електоральних вподобань. Двадцять років тому їх ламали через коліно заради перемоги Кучми, десятиліття потому – на користь Януковича. Хоча здебільшого там і ламати нікого не треба, оскільки мова про генерації, що застали СРСР у зрілому віці та щиро мріють повернутися до тодішніх реалій. І тому голосуватимуть за абстрактну поки «Партію миру з РФ», яка за поточних розкладів лише за списками зможе завести душ сорок – значно більше, ніж окремо узятий «Опозиційний блок» на минулих виборах.
Значущість одномандатних округів, однак, не зменшилася, як могло здатися декому на фоні провалу, скажімо, Олега Ляшка на Чернігівщині. Навпаки, парадоксальний зліт Ігора Смішка та 10 з лишком відсотків на рідній Черкащині дали зрозуміти: прийдешньої осені перемога на окрузі коштуватиме значно менше, ніж 2014 року. Інша справа, що претендентів на мандати істотно побільшає.
Так чи інакше, але баланс сил у консервативному крилі українського політикуму гарантовано зміниться у жовтні.
З повагою, Гриць Якович Вареник, літертурознавець