Рідне слово. Як відбувається українізація системи шкільної освіти на Лівобережжі

Лупайте сю скалу / Getty Images

У четвер, 1 червня, в Україні відзначають Міжнародний день захисту дітей. Якими виростуть наші діти та чи будуть вони знати українську мову – таким питанням задається оглядач Без Табу.

Міжнародний день захисту дітей – не єдиний привід згадувати про нове покоління та його потреби. Але саме зараз доречно поговорити про боротьбу за права наших нащадків. Зокрема, про право дітвори отримувати освіту державною мовою. Хоче хтось цього чи ні, але відповідна норма була прописана навіть в Конституції України. От тільки з виконанням її частенько виникають негаразди, особливо на схід від Збруча.

Власне кажучи, про це ніхто міг би і не згадати, якби україномовна спільнота не обурилася через пост Оксани Томчук в соціальній мережі. Адвокат Геннадія Корбана цього разу виступила в іпостасі турботливої матері та пожалілася читачам на гармидер у системі шкільної освіти Дніпра: хочу, мовляв, перевести доньку в іншу школу, а навколо переважно навчальні заклади з російською мовою викладання. На четвертий рік війни з Росією подібний прояв невдоволення видався цілком логічним. Проте все виявилося не так просто, як могло здатися на перший погляд.

Адвокат Корбана започаткувала важливу дискусію

Почати варто з того, що пані Томчук трішки злукавила. У Соборному (колишньому Жовтневому) районі навчальних закладів, що надають середню освіту українською мовою, вистачає з головою. Деякі на додачу навіть пропонують поглиблене вивчення англійської мови (школа №23) або дисциплін еколого-економічного профілю (школа №67). Але родзинка в тому, що місцина, в якій розташовані ці школи, завжди була заселена представниками еліти – колись партійної, а зараз бізнесової. Тому за старою традицією батькам тут доводиться викладати кожного навчального року чимало грошенят (дарма, що навчальні заклади державні, а не приватні). Навіть керівниці місцевого управління ДФС такі витрати можуть стати не по кишені.

Однак проблема мови викладання неофіційно існує і тут, і в більшості інших шкіл міста. Питання в тому, що навіть Революція Гідності не вплинула належним чином на мовну орієнтацію. Вже неодноразово доводилося зауважувати, що ментально обласний центр здебільшого як був Дніпропетровськом, так і лишився. А це в тому числі означає постійні озирання на схід, в бік Росії, навіть тоді, коли питання візового режиму с РФ постало руба.

Москва була головним орієнтиром тоді, коли система приватних навчальних закладів перебувала на стадії створення. І директори цих закладів (в більшості випадків незмінні ще з кучмівських часів) зараз лише розводять руками – мовляв, ви не розумієте, скільки всього треба поламати, щоб почати будувати наново.

Між тим, існують у наддніпрянських краях приклади, коли до українізації прагнуть «клієнти», а не ті, хто надає послуги. Он в сусідньому Запоріжжі, скажімо, колишні випускники гімназії №28 – типового елітарного навчального закладу часів дружби з Росією – навіть петицію написали з вимогою перейти на всеохоплююче викладання українською мовою. Мотивація подібного бажання є дуже простою: часи змінилися, оглядатися дивитися вже треба не на схід, а на захід. Недостатнє знання державної мови зараз може дуже нашкодити навіть під час вступу до «комерційного» університету, дипломи якого швидше купляються, ніж здобуваються в поті чола. А про дійсно престижні та імениті виші годі й говорити.

Цікаво, як на подібну активність з боку колишніх учнів відреагує керівництво гімназії. Показовою насправді виявиться будь-яка реакція. Якщо дослухаються, то інші школи та ліцеї можуть сприйняти це як добрий знак: виявляється, можна ризикнути поламати старе і почати будувати нове, нехай і поступово, а не одразу. Якщо не дослухаються і звично відмахнуться, стане зрозуміло, що система все ж сильніша. Третього варіанту розв’язання досить складної задачі за поточних даних не існує.

І тут варто збагнути головне: покращення мовної ситуації в українських школах за останні три роки сталося виключно через окупацію Криму та частини Донбасу росіянами. На Лівобережжі в цілому статистика змінюється в межах статистичної погрішності. На Січеславщині знання російською мовою отримує кожен п’ятий школяр, на Херсонщині – кожен шостий, в Запорізькій області та на Харківщині – кожен четвертий. Так, це значно менше, ніж чверть століття тому, але повальної українізації не відбувається.

Якщо ж говорити не про викладання російською мовою в цілому, а про вивчення її як окремої дисципліни, тут цифри будуть зовсім іншими. І принцип «що вміти, те за плечима не носити» виправдовує подібну статистику лише частково. Цікаво, що в україномовних школах наявність цієї навчальної дисципліни у розкладі досить часто є ініціативою батьків – вони дуже часто обирають російську як другу іноземну на додачу до англійської. Хотілося б написати, що педагогічний колектив нічого не може з цим вдіяти, але у більшості випадків керівництву це лише на руку: шукати нові кадри не треба, а старих вузькопрофільних викладачів можна не лишати без роботи.

Самих лише вказівок від міністерства освіти тут гарантовано буде недостатньо. Тим більше, практика вже показала, що не всі підлеглі Лілії Гриневич радісно сприймають необхідність українізації шкільної освіти. На щастя, кілька днів тому розпочалися літні канікули, тому про це можна буде подумати на холодну голову.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!