Помилки задуму та виконання-3. Чому український спорт не врятують варяги

О, спорт, ти...

Можна скільки завгодно нарікати на стан справ в українському футболі, але якщо порівняти вид спорту №1 з іншими командними видами, то бажання жалітися немов рукою зніме.

Пояснення цьому дуже просте: футбол сам по собі є дуже невибагливим з інфраструктурної точки зору. У якості доказу можна пригадати, скільки відсотків видатних футболістів з теплих та відносно теплих країв в кращому випадку виросли в стабільних "робітничо-селянських" родинах, а в гіршому – пізнали усі родзинки існування в фавелах та гетто. От і в Україні покопати м'яча можна на будь-якій більш-менш рівній галявині, навіть взимку, аби тільки снігу було не по самісінькі пахви. З іншими видами все не так райдужно.

Звичайно, певні успіхи у командних видах Україна все ж мала. Жіноча баскетбольна збірна у 1995-му виграла чемпіонат Європи, співвітчизниці-гандболістки дев'ять років потому вибороли бронзові нагороди афінської Олімпіади, а чоловічі збірна з баскетболу три роки тому посіла на Євробаскеті незвично високе шосте місце – деяким більш заможним країнам про такі досягнення годі мріяти…

Але практика показує, що це були швидше поодинокі щасливі випадки. Біда перш за все в тому, що на юного футболіста апріорі витрачається менше грошей, ніж на юного баскетболіста, оскільки в баскетбол не пограєш першим-ліпшим м'ячем у першому-ліпшому взутті, та й приміщення для гри ще треба підшукати. В країні з середньою зарплатнею (фактичною, а не намальованою в ідеальних на перший погляд соцопитуваннях) у сто доларів ця різниця особливо відчувається.

Візьмімо, наприклад, хокей – вид спорту, який в Україні на професійному рівні відсутній як клас. Майданчики з нормальною кригою можна перерахувати на пальцях двох рук, екіпіровка навіть для десятирічного хлопчиська коштує дуже дорого – навіть не всі представники так званого "псевдосереднього класу" потягнуть такі витрати. Раніше з цим було простіше, бо в радянські часи ковзанку могли залити у будь-якому дворі, але ця корисна в цілому традиція пішла в небуття разом з ковбасою за 2.20 та горілкою за 3.62. До того ж клімат на більшій частині території України з тих пір суттєво змінився, і сенсу заливати ковзанку за середньодобової температури вище нуля у січні-лютому немає в принципі. Немає криги – немає вечірки, і мова зараз зовсім не про посиденьки з коктейлями.

Немає криги – немає вечірки, і мова зараз зовсім не про посиденьки з коктейлями

За дивним збігом обставин, найкращий результат в історії українського хокею – десяте місце на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті та дев'яте місце на чемпіонаті світу протягом трьох місяців 2002-го – показало останнє, схоже, покоління, яке в дитинстві кожної зими систематично грало у хокей в першому-ліпшому подвір'ї з власноруч залитою ковзанкою або повноцінною хокейною "коробкою". А потім розпочався занепад, який призвів до того, що зараз вище за нас у хокейному середовищі котируються навіть такі нехокейні країни, як Угорщина чи Південна Корея. А пародія на професійну лігу під назвою ПХЛ стовідсотково залежна від однієї людини – Бориса Колеснікова, який так чи інакше фінансує усі сім клубів-учасників. Якщо вам потрібен ідеальний приклад кишенькового чемпіонату, то беріть і не дякуйте. Висновок тут дійсно простий і сумний: хокею як більш-менш масового виду спорту в Україні НЕ ІСНУЄ.

З баскетболом ситуація трохи краща, але не набагато. Тут нібито і залів вистачає, і китайськими кросівками можна легко розжитися на найближчому ринку. Але згадана вже не раз система підготовки кульгає на усі чотири ноги. Є ще, звичайно острівці надії на зразок Черкас, Сум чи Харкова, де з молоддю працюють обережно і цілеспрямовано, проте у більшості випадків меценати, спонсори та президенти баскетбольних клубів помилково керуються принципом "людину достатньо кинути у воду, щоб вона навчилася плавати”…

Ні, не достатньо, потрібно хоча б показати, як рухати у воді руками та ногами, бо в іншому випадку потенційний плавець миттю перетвориться на потопельника. І саме тому навіть посередні легіонери з колишньої Югославії в українських клубах виглядають на дві голови сильнішими за місцевих виконавців, а про молодих американців, для яких Суперліга стає першим кроком у професійній кар'єрі, і говорити нема чого.

Якщо в цивілізованих країнах дітей змалечку вчать базовим моментам, то у нас юним талантам кидають сітку з м'ячами зі словами "пограйтеся, дітки, може, чомусь і навчитеся через гру"

Якщо в цивілізованих країнах дітей змалечку вчать базовим моментам, то у нас юним талантам кидають сітку з м'ячами зі словами "пограйтеся, дітки, пограйтеся, може, чомусь і навчитеся через гру". А про спеціалізованих тренерів, які працюють з важкими форвардами та центровими, і мову не варто заводити – більшість президентів клубів Суперліги у відповідь на запитання про подібних спеціалістів дивляться на вас так, наче ви пропонуєте їм пройтися Хрещатиком у бікіні з плакатом "Я люблю Олега Ляшка".

Хтось, звичайно, спитає – а як же шосте місце на Євробаскеті, а як же кваліфікація на історичний для нас чемпіонат світу? Нічого цього б не було без американської допомоги. І мова не лише про американський тренерський штаб на чолі з Майком Фрателло та американського плеймейкер Пуха Джетера, а й про місцевих гравців, які засвоювали ази баскетбольної науки за океаном або ж користувалися послугами американських одноклубників в якості менторів.

Варто було лише прибрати зірково-смугасту складову, як збірна на минулорічному Євробаскеті показала свій звичний рівень: останнє місце у групі, поразка навіть від естонців та випадкова перемога над Латвією з різницею в одне очко. І треба розуміти, що вічно піднімати конкретний вид спорту за рахунок варягів не вийде, тому потрібно вирощувати своїх зірок. А з цим є проблеми.

Можна, звичайно, сподіватися на богів та напівбогів (якими у баскетболі є саме американці), але ж потрібно й самим виконувати хоча б мінімальну програму. Без цього неможливим є не те що рух вперед, а навіть збереження завойованих позицій. Біда лише в тому, що не всі це розуміють.

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!