Побєдобєсіє: Як Росія намагається зберегти вплив в Україні

Росія під виглядом акції пам'яті героїв Другої світової намагається зберегти свій вплив / РИА новости

У День Перемоги над нацистами оглядач Без Табу розповідає як українців намагалися утримати в зоні дії ще однієї небезпечної хвороби - російської імперської пропаганди.

Як дивно це не прозвучить, але років зо двадцять тому чергова хвиля «культу великої перемоги» не видавалася чимось страшним, таким собі суцільним мороком. За той час, що минув після розвалу Радянського Союзу, тема Другої світової війни встигла дещо підзабутися – не до неї було. Звичний дефіцит необхідних речей та продуктів, купони замість нормальної стабільної валюти, повальне безробіття… Які вже тут урочистості? Навіть у Москві перший дійсно пафосний парад організували аж до півстолітнього ювілею звитяги над нацистами, бо ігнорувати круглі дати в сучасному світі якось непристойно.

Механізм невмирущої пропагандистської машини по-справжньому закрутився трохи згодом. І закрутився виключно через те, що кремлівські стратеги почули та побачили несподівано неприємне шарудіння в українському суспільстві. Свобода слова як явище все ще була перманентною, але свідки давніх подій поспішали заплямувати два світлих образи, які десятиліттями плекали придворні московські писаки та міфологи. Перший – звичайнісінький радянський солдат, що ніс на окуповані землі виключно добро та злагоду. Ну прямісінько один в один з персонажем, увіковіченим у пам’ятнику в берлінському Трептов-парку з тендітним дівчам на руках. Другий – Йосип Сталін, який ледве не самотужки виграв протистояння з Гітлером.

Чимало представників старшого покоління дивним чином вірили у ці байки. Але вже підростала дітвора, що мала можливість не лише слухати приповідки від батьків-дідів під тріскіт дров у сільській печі, але й збирати цікаву їм інформацію з різноманітних джерел. А джерела ці розповідали такі речі, від яких у типового представника біологічного виду homo soveticus vulgaris гарантовано міг статися розрив шаблону. Виявлялося, що кадри з Червоної Армії за межами СРСР могли охоче розважитися з місцевими мешканками, не питаючи їхньої згоди. Сталін після нетривалого аналізу видавався вже не героїчним генералісимусом, а боягузливим параноїком, категорично не знайомим з принципами ведення війни. І головне – представники ОУН-УПА, яких в радянських підручниках з історії відповідно до принципу «береженого бог береже» зайвий раз намагалися не поминати всує, воювали зовсім не за німців, а за українську національну ідею. На таку революцію думок не можна було дивитися крізь пальці, якщо вже уявити себе в шкурі московських пропагандистів.

А про деякі речі колишнім радянським громадянам взагалі бажано було не знати. Скажімо, молодь, якій пощастило побувати на Заході в рамках програми обміну студентами, після повернення додому із подивом розповідала про те, що «день перемоги» в Америці чи Британії святкують зовсім незвично. Точніше, тут і про святкування-то мову не варто було заводити, оскільки це був день вшанування пам’яті загиблих під час війни, а не суцільні урочисті марші з польовою кашею та веселими піснями-танцями. Героїв минулих битв тут, звичайно, славили, але без зайвого пафосу і обіцянок помити чоботи в Індійському океані, І відбувалося усе це не 9 травня, а днем раніше, коли німці власе й капітуляцували. У Москві тоді вже настала нова доба, кажете? В Лондоні, Вашингтоні чи Парижі подібні факти нікого не хвилюють, бо не мають хвилювати.

Гідна відповідь інформаційним окупантам

І почалося шоу. Майбутньому літературознавцю, а тоді звичайному школяру Грицю Варенику пощастило (або ж не пощастило) побачити його у всій красі. Чому? А тому, що подібні протистояння виграє та сторона, яка першою встигає вкласти в голови нового покоління необхідну інформацію. Про «активну допомогу» ветеранам, що навідувалися на зустрічі з молоддю, згадувати доводилося неодноразово. Іноді, щоправда, і ветеран виявлявся липовим, і історія його була злизана з якогось художнього твору чи газетного матеріалу. Але свою роль він зазвичай виконував чудово. Дітям ставало зрозуміло, що не любити Радянський Союз (державу, що не існувала вже кілька років, так-так) можуть лише запроданці та ренегати. А несвідомих батьків, які не скинулися по кілька гривень на обов’язковий подарунок дідугану, показово розпинали на найближчих батьківських зборах, звинувачуючи – увага – у проявах непатріотизму. Майже кожен мешканець Лівобережжя з вікової категорії 21-35 неминуче стикався з чимось подібним хоч раз в житті.

Але були і інші методи. Скажімо, ще більш пафосні, ніж раніше, святкові лінійки. За великим рахунком, лінійки охоче перетворювалися на концерти, якщо поруч раптово траплявся вуличний майданчик (за гарної погоди) чи палац культури місцевого значення (в усіх інших випадках). Це були дурні часи, коли навіть на «святі букварика» дрібний першачок із завзяттям декламував рядки Маршака «Звезды видели мы днем над Москвою, над Кремлем», і ніхто не бачив в цьому нічого дурного та осудного. Концертну програму, звісно, підбирали обережно – це все ж захід перш за все для дітей, і тому клясти останніми словами бандерівців та мельниківців було не можна, щоб не травмувати чиюсь психіку. Але все одно не полишало відчуття того, що ось-ось з динаміків поллється до залу щось потужне, несамовите і тоталітарне. Наприклад, радянський гімн зі старим текстом («Нас виростив Сталін на вірність народу» і так далі).

Декому вдавалося вирватися з цього замкнутого пропагандистського кола після зміни місця навчання чи проживання. Але більшість так і лишалася в зоні посиленої дії московської пропаганди. Зараз ці люди охоче чіпляють на себе георгіївські стрічки – ті самі, за носіння яких за живого вусатого тирана покарати могли навіть не за буквою закону, а стараннями агресивно-слухняної юрби. Та й на події в Криму та на Донбасі вони мають надто вже неправильні з точки зору пересічного громадянина України погляди. Хворобу вже настільки запустили, що вилікувати її буде досить важко.

Втім, суцільний морок на нашій землі не йде в жодне порівняння з аналогічним російським, і це тішить.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Матеріал було вперше надруковано на Без Табу 8 травня 2017 року, але у 2020 - актуальності своєї він не втратив, на превеликий жаль

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!