Перші ґулі. Центральна Рада як приклад політичної недієздатністі інтелігенції

Чому українська революція 1917 зазнала поразки? / ЦДКФФА України

Рівно сто років тому у Києві було створено Українську Центральну Раду.

Чимало істориків і досі вважають початок двадцятого сторіччя такою собі романтичною добою. Імперії, що протягом тривалого часу нарощували власну міць, розвалювалися через наслідки Першої світової війни. На їхніх руїнах намагалися кувати власне щастя представники недосвідчених в політичному плані націй, поки було гаряче. Тоді ще ніхто не здогадувався, що за двадцять років на Європу чекає ще одне переформатування. Усі намагалися не те щоб жити виключно сьогоденням, але за отримані шанси хапалися усіма вільними кінцівками.

Українці не були виключенням. 17 березня 1917 року в Києві було оголошено про створення Української Центральної Ради – спочатку швидше представницького органу, ніж насправді керівного. Радянська пропаганда пізніше намагалася подати це зібрання у вигляді «збіговиська буржуазії та інших класово чужих елементів». Але насправді на початкових етапах існування Центральна Рада в плані строкатості соціальних статусів депутатів швидше нагадувала Верховну Раду СРСР часів Горбачова: тут поруч цілком могли сидіти інженер, селянин та військовий – люди, що мали кардинально різні життєві інтереси. Прагнення до «плюралізму думок» в підсумку принесе учасникам чергового раунду національно-визвольної боротьби більше шкоди, ніж користі, але тоді майже ніхто не думав про це.

До речі, варто зазначити, що системоутворююча ланка Центральної Ради спочатку працювала зовсім не на створення суверенної української держави. Володимир Винниченко та інші члени Товариства Українських Поступовців були прибічниками нехай і розширеної, але все ж автономії. Тимчасовий Уряд у майбутньому Ленінграді абсолютно не чинив опору втіленню цих намірів в життя. Центр напівживої імперії не мав ані сил, ані ресурсів для того, щоб тримати під контролем околиці. Більш-менш серйозних проявів сепаратизму в Росії не боялися і мали на це причину, причому досить вагому.

Тарас Стецьків в одному з нещодавніх інтерв’ю дав досить цікаву характеристику гіпотетичній Україні на початку епохи справжньої Незалежності, владу в якій отримали б В’ячеслав Чорновіл та його команда. На думку активного в минулому політичного діяча, ідилія закінчилася б максимально швидко – саме в той момент, коли учорашні радянські дисиденти та інтелігенція зрозуміли б, що не мають жодного реального уявлення про державотворчі процеси та справжню, жорстоку політичну боротьбу.

Невідомо, наскільки довго вдавалося б зберігати суверенітет, але Росія на правах «друга, товариша і брата» попхалася «на допомогу» так само оперативно, як зробила це три роки тому в Криму та на Донбасі. Мовляв, бачите, любі друзі, ці інтелігенти з власними вошами та гнидами впоратися не здатні, не говорячи вже про країну.

І подібний історичний прецедент свого часу таки мав місце! Товариство Українських Поступовців (або ж ТУП), як показав час, виявилося звичайнісіньким об’єднанням нудних та нецікавих ліваків-федералістів, яких в першу чергу хвилювали не національні інтереси, а вказівки з Петрограду та Москви (і неважливо, хто там тоді «командував парадом»). Канонічні представники української інтелігенції, що тепер складали кістяк Центральної Ради, були погано знайомі з інтересами та бажаннями майбутнього робочого класу. Саме відсутність діалогу в підсумку спровокувала збільшення підтримки антиукраїнських сил з боку робітників та селян. Як би розгорталися події, якби Михайло Грушевський та компанія зуміли таки навернути на свій бік бідноту? Хтозна, хтозна…

Ба більше, виявилося, що розраховувати на успішний пошук союзників не доводиться. Німеччину Україна ще до поразки у світовій війні цікавила виключно як сировинна база. Англія та Франція як члени Антанти та супротивники німців не могли спокійно дивитися на державне утворення, що існувало під час війни в тому числі завдяки німецькому протекторату. Численна «біла гвардія», яку так душевно оспівував корінний киянин Михайло Булгаков, воліла лишити усе на старий штиб – ніякої України, подавайте нам шматочок царської Росії. Про більшовиків же ж в цьому контексті і говорити нецікаво, бо навіть радянська пропаганда не дуже-то й приховувала їхні бажання та звірства – всі про них щонайменше чули або читали. Навіть злука із ЗУНР відбулася лише де-юре, а не де-факто, тож довелося самим відбиватися від навали претендентів на землю та владу.

Цікаво спостерігати за зміною риторики в лавах Центральної Ради на прикладах Універсалів – офіційних документів, що нею видавалися. Перший проголошує необхідність самим будувати власне життя, будучи при цьому невід’ємною частиною Росії. Головним пунктом другого можна вважати необхідність включення до складу Центральної Ради представників інших національностей (ще один крок вбік, і вже можна було б говорити про тодішню версію «захисту російськомовного населення»). У відповідності до третього Українська Народна Республіка (УНР) вже не є автономією, хоча федеративні зв’язки з Росією досі підтримуються, а остаточна позиція щодо самостійності та суверенності держави формується лише у четвертому. Ось вам і зайвий доказ того, що політики з інтелігенції були нікудишніми – про подібні речі треба було думати і домовлятися значно раніше.

Врешті-решт, усе закінчилося тим, що українське Лівобережжя опинилося в руках більшовиків. На українське Правобережжя чекала схожа доля, але з дещо іншими початковими даними…

ДАЛІ БУДЕ...

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!