Культурна реабілітація. Яку музику везти на окуповані території?

20:00, 18 августа
1
Гурти з "Музичного батальйону" їздять у прифронтову зону з концертами - фото 1
Гурти з "Музичного батальйону" їздять у прифронтову зону з концертами / Вчасно

Війна вносить корективи і у сприйняття музики та літератури – щось втрачаємо, чогось набуваємо. Дискутуємо, що слухати і що читати. Але підтримку митців, хоч якусь, зараз можуть отримати далеко не всі окуповані території, принаймні наживо.

До бойових дій українські музиканти роками здійснювали спроби культурної експансії за кордон, зокрема у Росію. Тепер це, по-перше, гарний спосіб назавжди поставити хрест на українських гастролях, а по-друге, ще невідомо, чи ця експансія від чогось Росію врятувала, враховуючи невмирущість місцевої попси і телевізора. Хоча достовірно відомо, що в українських гуртів там були шанувальники. Тепер у них ломка, звичайно – приблизно, як без камамберу.

Власне, у 90-ті, якби не «кухонне радіо», на сході, можливо, не дуже багато людей так рано дізнались би про існування «Океану Ельзи», «Скрябіна», «Табула Раси», «Плачу Єремії». А ще був хіт-парад «Територія А», але це вважалося за попсу, не дай Боже у відповідних компаніях сказати, що ти таке дивишся. Із присутністю у не надто україномовних регіонах української музики у ефірі, та й просто у побуті, під час застіль, пов’язують і ті результати референдуму про незалежність України, про які не дуже модно згадувати, бо вибиваються із загального уявлення. У центрі та на сході близько 80% висловились за незалежність – і це привід для антропологічних досліджень. Хоча є і більш сучасний: наприклад, навіть серед тих, хто за два роки війни об’їздив схід із концертами, лишається незбагненним, чому на Донбасі все це триває досі, а у Харкові російський прапор на будівлі обладміністрації провисів зовсім недовго – рівно до приїзду вінницького «Ягуару», що взяв штурмом будівлю, де засіли білгородські сепаратисти.

Зараз ті, хто безпосередньо стикався із запитом на музику, відзначає, що не вистачає простих пісень – таких, які могли би запам’ятати і співати усі, незалежно від вокальних здібностей.

Власне формат «концерту на замовлення» може стати альтернативою і для квот, щодо яких зараз стільки дискусій, і для будь-якої цензури.

Тим більше, що на конкретний запит аудиторії вже орієнтуються і ті, хто возить українську музику на Донбас, як «Музичний батальйон», і ті, хто, так би мовити, впливає дистанційно, як нещодавно відкрите радіо «Армія FM». А щодо цензорів музиканти іноді взагалі з усією безпосередністю пропонують: нехай цензори приїжджають до нас на передову, і там цензурують, якщо кортить.

Одне з найперших питань, які згадують у цьому контексті – звичайно, багатостраждальні ретранслятори. Попри численні заяви про саботаж вишку на Карачуні, наприклад, пообіцяли привести до ладу до кінця вересня.

Але лунають думки, що після деокупації першими на територію має зайти навіть не телебачення, а творчі колективи.

Під час дискусій активісти згадують і про те, як, власне, за використання української Василь Стус отримував від тогочасної «гопоти», і про те, що і зараз україномовність перебуває десь на межі: завжди хтось та буде придивлятись, чи це свідома позиція, пов’язана із патріотичними настроями, чи просто сільське походження.

З’явилося вже кілька ініціатив із закликами везти на Донбас книжки у великій кількості або пересилати поштою туди, куди ще можливо. У цьому контексті згадують одне феєричне дослідження, яке показало, що відсотки голосів за Януковича більші там, де менше бібліотек. До речі, і на підконтрольних Україні територіях подекуди відбувається якесь переформатування: замість скачувати щось піратське російською на електронні читалки, йдуть до українських книгарень за чимось легальним і паперовим. Лишаються, як завжди, і ті, хто поза мейнстрімом. І тут питання, як ми будемо реагувати на тих, хто не може припинити писати російською або читати нею. Чи будемо згадувати, що Росія не запатентувала собі російську мову, чи забудемо про вираз: «Скільки мов ти знаєш, стільки раз ти людина», чи не будемо більше зважати на такий критерій, як якість.

Після поїздок у музикантів та волонтерів ентузіазм зростає аж до того, щоб повертати Кубань та інші суміжні території. Але до цього, по-перше, ще далеко, по-друге, треба добре подумати, чи нам воно треба. Бо, наприклад, коли у березні 2014 року під харківською обладміністрацією з'явилися гості із сусідньої російської області, у місцевих після нетривалих спостережень виникло питання насамперед до себе: чи хочуть вони у найближчі кілька століть повертати цей шматок території, навіть із доплатою? Хоча якщо такі розмови покращують бойовий дух, то нехай буде.

Музиканти, що їздять із концертами на передову, кажуть, що не є військовими експертами, але відчувають після цих поїздок, що лінія розмежування лишиться без змін. Проте продовжуватимуть поїздки по усій лінії, навіть про свої плани розповідають, застосовуючи військову термінологію. Бо противник у них озброєний по-справжньому – не з сепаратистським же Мінкультом там змагатися.

А от куди концерти поки що не приїдуть, так це до Криму – туди культурна підтримка поки що долітає лише у вигляді перемоги Джамали на Євробаченні, втім, навіть без можливості за неї проголосувати по-людськи.

Притомні ЗМІ, що фізично полишили півострів, так-сяк доступні у інтернеті, який разом зі світлом або через пошуки диверсантів періодично вимикають. До всього треш розповсюджується не лише на півострів, а й за межі Південного федерального округу – наприклад, Марка Фейгіна, адвоката, що захищає у судах кримських татар, яким шиють екстремізм через релігійні переконання, вирішили взагалі не випускати з Росії.

А щодо охорони історичних пам’яток окупаційна влада у Криму взагалі поводить себе дивно. Звинувачення «азовця» у підпалі мечеті – це ок, типу можна відзвітувати про захист культових споруд. А почати ремонтувати дорогу так, що через зсув грунту під загрозою руйнування опинився храм-маяк Миколи Чудотворця під Алуштою – це… ну теж ок, виявляється. У їхній альтернативній реальності.

Без Табу
1

Другое на тему

Комментарии

Публикации