Із сачком на бегемотів: Чому процес реінтеграції Донбасу поки не викликає жодного позитиву

НеКомандна гра / Анна Грабарська via Facebook

Реінтеграція Донбасу – питання термінове, важливе і цікаве. Але пересічному українцю має стати прикро через те, що деякі діячі від політики використовують його для власної розкрутки та реалізації власних далекоглядних планів.

Події поточного тижня у Верховній Раді лише підтверджують небажання політиків діяти конструктивно. І навіть близькість дедлайну не може змусити деяких депутатів розпочати хоча б імітацію командної гри.

Дехто може справедливо зауважити, що проголосовані у четвер та п’ятницю законопроекти є річчю швидше технічною та декларативною. Мовляв, оновити усю цю гору папірців треба виключно для того, щоб у Заходу не було причин знімати з Росії економічні санкції. І в разі ухвалення нових законів в будь-якому вигляді нічого поганого Україні не світить. Але втопитися, як відомо, можна і в ложці води. А в даному випадку ложок декілька, і кожна з них є повною по самісінькі вінця.

Перш за все здивували наполегливі намагання БПП запхати (інакше і не скажеш) до законопроектів якомога більше згадок про Мінські домовленості і посилань на них. Можна скільки завгодно стверджувати, що ці угоди з дещо сумнівними положеннями були єдиною річчю, які стримували Москву від повноцінного військового вторгнення. Але ж камінь точити можна і потихеньку, причому навіть забороненою зброєю, після чого сказати: «А це не ми, це трактористи і шахтарі дуркують». Тобто про ефективність угод із серйозним виразом обличчя говорити все ж не варто, бо війська ніхто не вивів та інтервенцію не припинив.

Значно важливішим було те, що Мінський процес легалізовував пережитків минулого на зразок Кучми і Марчука та залишав на ігровому полі Медведчука, кума президента держави-агресора та бізнес-партнера чималої кількості сучасних українських олігархів. І тому кожен раунд переговорів викликав передчуття чогось на зразок Червоного весілля, коли ворогів навколо тебе значно більше, ніж може здатися на перший погляд.

Виключення положень Мінських угод з законопроекту про забезпечення суверенітету над тимчасово окупованими територіям, в свою чергу, автоматично відправляє московських приспішників туди, де вони і мають бути – на звалищі історії до відсіку з вивіскою «не чіпати, токсично». Не всіх, але таки відправляє.

У БПП, на щастя, вчасно зрозуміли, що опір їм чинять надто вже потужний. Навіть колеги по парламентській коаліції з НФ чітко дали зрозуміти: якщо все буде спиратися на Мінськ, то жодного голосу від них цей законопроект не отримає. Шантаж шантажем, але свої результати він таки мав: у четвер до парламенту довелося екстрено завітати президенту. Що там наговорив Петро Олексійович своїм підопічним, можна лише здогадуватися, але бажання Народного фронту було виконане. Щоправда, навіть таким макаром зібрати вдалося лише 233 голоси.

Пізніше, вже після ухвалення, в голові промайнула ще одна важлива думка. Росію в одному з законів пропонувалося назвати офіційно державою-агресором, але мало хто звернув увагу на цікавий пункт про «мінімізацію фінансового та економічного впливу РФ на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей». Тобто на папері пропонувалася нібито правильна ідея – зробити так, щоб підприємства, контроль над якими Україна втратила, знову почали працювати на нас і відраховувати до бюджету певні кошти. Але під красивою обгорткою приховується дещо незрозуміле.

Ні для кого не є таємницею той факт, що власником більшості «втрачених» підприємств є Рінат Ахметов. Не можна сказати, що ці активи після окупації Донбасу приносили йому надто вже великі прибутки, але держава брала на себе витрати на забезпечення функціонування вічно проблемних шахт та навіть вигадала спеціально під Ахметова сумнозвісну схему Ротердам+. Можливо, ніхто б взагалі зараз про це не згадував, якби поляки не зізналися днями, що купляють вугілля на окупованій Луганщині. Не варто сумніватися, що декому після цієї новини дуже, як то кажуть, припекло.

Біда новаторів, однак, в тому, що їхні страшилки за мотивами лютнево-березневої блокади в дійсності не втілилися аж ніяк. Курс долара не досяг позначки у 40 гривень і навіть утримався у припустимих межах під час традиційної вересневої панічної закупки громадянами валюти. Про ймовірний зрив опалювального сезону 2017-18 років нічого не відомо навіть кремлівській пропаганді. Справжні мирні шахтарі, які нібито мали втратити робочі місця та піти воювати проти «київської хунти», цього не зробили і близько. Тож виникає питання: чи варто фактично субсидіювати одіозного олігарха з державного бюджету незалежно від того, наскільки швидко ми збираємося повертати Донбас під повноцінний український контроль? Швидше ні, ніж так.

От і виходить, що слова словами, а з точки зору справ нічого принципово не міняється. Як не називай процес, що відбувається зараз на окупованих територіях – війною, АТО чи самообороною від держави-агресора, але людських втрат не поменшає. І потреби військових так само значно швидше та охочіше забезпечувати простий люд, і західні партнери/куратори за винятком Америки частіше «висловлюватимуть занепокоєння», ніж реально допомагатимуть.

Все лишиться так, як і було. Тільки бегемота тепер можна і треба буде називати гіпопотамом. Ось вам і зміни.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!