Громадянин Ніхто. Чому роздача громадянства абикому – це погано

Ключова подія Троянської війни / Джованні Баттіста Тьєполо via Getty Images

Деякими речами не можна розкидатися. Громадянство – одна з них, і дуже дивно та неприємно, що українська влада надто несерйозно ставиться до питання роздачі паспортів з тризубом на обкладинці абикому. Сказати, що такий підхід не йде на користь Україні – не сказати нічого.

Мало хто пам’ятає, що у стародавньому світі громадянство було ознакою привілейованості. У античних Афінах, скажімо, громадянином можна було стати лише у тому випадку, якщо обоє батьків теж були громадянами. Таких людей було небагато – вони навіть десяти відсотків від сумарного населення полісу не складали. Але саме на їхніх плечах лежала відповідальність за долю держави, саме в їхніх руках була справжня влада. І наявність статків тут не грала жодної ролі, хоча більшість громадян могла дозволити собі, скажімо, якісну військову екіпіровку (часи були буремними, війн було чимало, а воювати мала перш за все еліта) та коней, які у гірській переважно Греції були дуже дорогим задоволенням. А зрадників, чия діяльність шкодила полісу, в кращому випадку висилали геть без жодних роздумів, якщо взагалі не страчували.

Кілька тисячоліть потому людей та країн на Землі суттєво побільшало, і умови отримання громадянства певним чином спростилися, але у розвинених країнах і досі лишилися суворими. Навіть деякі колишні радянські республіки підійшли до цього питання цілком серйозно. Скажімо, маленька та горда Естонія із населенням, меншим за півтора мільйони душ, може зробити громадянином лише людину, яка прожила на території країни не менше восьми років на легальних умовах, володіє естонською мовою, знається на державному устрої та має стабільне джерело прибутку. Другий пункт суттєво відсіює бажаючих отримати естонський паспорт та можливість вільно пересуватися Європою з числа впертих російськомовних сусідів, які не надто бажають вчити мову новою батьківщини. Це важливо, оскільки усі справи в Естонії давно ведуться перш за все естонською і ні в якому разі не російською – радянські часи давно минули.

Жоден механізм, звичайно, не є ідеальним. І навіть зараз людина без знання естонської мови може не без проблем, але отримати громадянство. Свого часу Таллінн під тиском Москви змушений був легалізувати чималу кількість колишніх радянських громадян, які проживали на території країни станом на 1991 рік. Оскільки громадянство можна отримати ще й за народженням (якщо один з батьків також є громадянином, звісно), то в теорії можна обійтися і без знання естонської. Але на практиці виходить так, що людину, яка не володіє державною мовою, навіть двірником чи вантажником не всюди візьмуть – естонські закони у сфері працевлаштування достатньо суворі. Хочеш бути своїм – прилаштовуйся до нових умов та демонструй лояльність, і буде тобі щастя.

Україні, нажаль, про подібні механізми лишається тільки мріяти. Законодавчі норми в кращому випадку працюють через раз та з помилками, але часто не працюють взагалі. Узяти хоча б трагікомічну історію з подвійним громадянством, яке за законом заборонене, але на практиці за нього ніхто не карає (історія з російським паспортом мера Одеси Труханова здійняла бурю у ЗМІ, проте, здається, зовсім не зацікавила владу). Деякі олігархи навіть відверто зізнаються, що мають декілька паспортів крім українського, оскільки це полегшує їхній бізнес за межами номінальної батьківщини.

Та й сховатися від рідного правосуддя можна в разі чого, як це зробив, наприклад, Едуард Ставицький – а що, Ізраїль своїх громадян не видає. Не виключено, до речі, що відомий ділок на українському ринку палива та енергетики не відмовився від українського громадянства – соломку на випадок непрогнозованого падіння підстилати треба завжди, а нова влада після чергової революції може забути про старі грішки.

Не будемо зараз піднімати питання про прибічників «руського миру» на Донбасі та наявність мінімум двох паспортів в мешканців окупованого Криму. З одного боку, мешканці Криму – заручники ситуації, адже в умовах, коли наша держави не змогла захистити своїх громадян, російські паспорти їм були фактично видані силою. З іншого - багатьох кримчан цілком влаштовує ця дуальність, адже дозволяє як підживлятися від «скрєп», так і тримати руку на пульсі євроінтеграції.

З наданням громадянства справи ще гірші. За великим рахунком, будь-хто може отримати заповітний паспорт з тризубом на обкладинці, якщо має потрібні зв’язки у вищих ешелонах влади або якщо сама влада зацікавлена у послугах без п’яти хвилин українця. В цьому плані максимально показовою є історія навіть не Новинського чи Григоришина, а Марії Гайдар.

"Правнучка письменника" отримала свій ласий шматок на хвилі ейфорії від діяльності Саакашвілі, у команді якого вона опинилася з чужою та божою допомогою, і ніхто чомусь не звернув тоді уваги на те, що донька реформатора-економіста проукраїнськими поглядами раніше не вирізнялася. Справді, не примушували ж її, наприклад, читати лекції про велич Володимира Путіна перед збіговиськом членів "путінюгенду" в сумно відомому таборі на озері Селігер? Звісно, що не примушували. Звісно, якусь мікроскопічну користь новій "батьківщині" Марія принесла, але цей скромний внесок факт надання їй громадянства аж ніяк не окупив. Про Шехтмана та інших нібито лібералів-демократів і говорити в цьому контексті нема чого.

Якщо подібна практика матиме місце і надалі, то в підсумку Україна ризикує повторити долю стародавньої Трої. Нові "громадяни", яких нові паспорти зробили українцями де-юре, але не де-факто, не просто відкриють ворота і затягнуть до міста дерев’яного коника – вони самі стануть дерев’яним коником і чудовим прикриттям для справжнього ворога. Хоча практика показує, що навіть естонський механізм не може на сто відсотків вберегти від шкідника та диверсанта.

Тим не менш, настав час все ж зрозуміти, що український паспорт – це не рекламна листівка з нульовою цінністю.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!