Гойдалки з МВФ: Як влада наступає на граблі попередників в газових питаннях

Схоже, настав час дійсно рішучих реформ

Автор Без Табу розповідає про те, як українська влада в черговий раз спробувала обдурити всіх, а в результаті поставила себе у складне становище напередодні виборів.

Щороку посеред осені, зазвичай після Покрови, в Україні розпалюються дві дискусії на нібито незалежні одна від одної теми. Перша – чи варто й далі продовжувати співпрацю з МВФ? Друга – чи підвищить влада ціну на газ для населення? Насправді відповіді на ці питання є тісно пов’язаними, оскільки західні кредитори давно надсилають до Києва недвозначні повідомлення: або ви граєте за нашими правилами, або самі розгрібайте проблеми щонайменше із дефіцитом бюджету. І зміна тарифів є однією зі сталих вимог.

Хтось міг би навіть поспівчувати новій політичній еліті, адже їй доводиться розбирати руїни, на які перетворили економіку країни попередники. Не лише донецькі клани, а усі, починаючи з Кучми, до речі (Кравчук суттєво накапостити в цій царині банально не встиг). Доки певні ділки від політики невтомно розпилювали між собою увесь зиск від енергоносіїв, зубожілий (тоді дійсно зубожілий) електорат отримав розкішну подачку у вигляді системи державних субсидій для компенсації витрат на комунальні послуги. Ніхто не замислювався над тим, що без справжніх реформ цей крок не стане перепоною на шляху до неминучої кризи.

І нібито Порошенко та його оточення роблять усе правильно, підвищуючи ціну на газ з 1 листопада 2018 майже на чверть в обмін на нові позики від МВФ загальним обсягом 3,9 мільярдів доларів. Гройсман он днями взагалі заявив, що без партнерської допомоги з Заходу на Україну чекає неминучий дефолт. Ця загроза пояснює, зокрема, одностайність рішення Верховної Ради щодо підтримки подорожчання. Однак певні дрібниці очевидно не сприяють оптимізації витрат.

Парламент за останні півтора року шість разів подовжував дію спеціальних цін для населення та комунальних підприємств, хоча під лагідним тоді ще тиском кредиторів можна було так само лагідно їх підвищувати. Як заведено говорити в наші часи, не було на те політичної волі. Звучить кумедно, оскільки пересічний виборець, що голосував за БПП чи НФ, заробляє достатньо для того, аби не волати про «тарифний геноцид» та справно сплачувати за спожиті послуги. Чи виявилася ефективною спроба поцупити щось із чужого електорального поля, покаже все ж наступна весна. Але станом на зараз цей хід є не надто далекоглядним.

Поточна влада вирішила повторити помилку попередників – якщо вже піднімаємо тарифи, то й обсяг субсидій для населення збільшуємо. Невиправні оптимісти одразу ж згадують про фантастичну прибутковість «Нафтогазу», причому не лише через перемогу в Стокгольмському арбітражі над «Газпромом». І справді, державну компанію за планом на наступний рік зобов’язують перерахувати до держбюджету не три чверті від річного прибутку, а 90 відсотків. Та з формули 2+2-2 на виході отримати бажані 4 неможливо. В чому ж проблема?

По-перше, контролю роздачі субсидії окремим громадянам у дієвому вигляді не існує. Наприкінці дев’яностих, щоправда, можна було надати неповний пакет необхідних документів, відкупившись дрібним хабаром – зараз подібні витівки не проходять. Однак все ще дуже просто отримати від держави компенсацію, не показуючи їй при цьому реальний рівень своїх доходів. Хитрий приватний підприємець, що пересувається містом за кермом недешевої іномарки і користується пільгами на сплату комуналки для чималої квартири – це не карикатура, а звична річ для сучасної України. А реального механізму захисту від таких хитрунів, як бачите, нема.

По-друге, подорожчання газу в ідеалі має підштовхнути користувачів до наведення ладу навколо себе. Щоб сплачувати менше, необов’язково мати низькі тарифи, достатньо буде не пускати цінні ресурси на вітер за шкідливою радянською звичкою.

Дехто справді до цього дозрів: більшість новосформованих ОСББ починають з реалізації програм енергозбереження (візьміть хоча б елементарне утеплення будинків), серед претендентів на отримання частки з муніципальних бюджетів участі більшає проектів з модернізації систем опалення. Вгадайте, який відсоток зацікавлених у реальних змінах людей отримує субсидії? Правильно, невеликий, а в окремих великих містах взагалі близький до статистичної похибки.

Тому й трапляється логічний парадокс – влада начебто й робить крок назустріч європейським нормам, але водночас здає назад, несвідомо підіграючи політичним опонентам. Адепти «тарифного геноциду» та «долару по 8» ментально застрягли десь в часах ранньої «Перебудови», коли держава за умов начебто розвиненого соціалізму зобов’язана була і ремонт в будинках робити, і а опалення брати символічну плату. Зараз СРСР вже не існує, соціалізм так і не збудували, однак уламки колишньої «партії регіонів» та інші члени п’ятої колони продовжують розігрувати карту з серпом і молотом на зворотному боці. Для Банкової ситуація за визначенням була без виграшною – або підвищення цін на газ, або неминуче посилення економічної кризи. Та вийти з неї можна було із меншими реальними та потенційними втратами.

Ця історія для поточної політичної еліти може стати чудовим уроком. Не можна одночасно намагатися перетягнути виборців у конкурентів та нескінченно дурити кредиторів. А МВФ на додачу все ж продумав алгоритм захисту від «хитрого дурня»: газ газом, а ніяких траншів не буде доти, доки Верховна Рада не ухвалить бюджет на 2019 рік з усіма необхідними для продовження співпраці поправками.

Тому кінцівка року в парламенті буде гарячою. Можливо, навіть гарячішаю, ніж батареї в окремих оселях.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!