Джохар проти Голіафа: Як маленька Ічкерія боляче вкусила велику Росію

06.09.2017, 15:15
2
Він хоча б намагався (с) - фото 1
Він хоча б намагався (с)

Історія боротьби Чечні за власний суверенітет – наочний приклад того, що за наявності мінімальних ресурсів можна спробувати витиснути максимум у боротьбі з вічним та страшним ворогом.

Особливої родзинки цій історії додає факт періодичної небезгрішності самих чеченців. Та й те, що відбувається на їхніх землях зараз, навряд чи сподобалося б ідеологам тодішньої національно-визвольної боротьби. Але якщо говорити відверто, все могло скластися значно гірше – Росія могла перемогти (на своїх умовах).

Російські джерела дуже люблять розповідати про те, що чеченський сепаратизм не мав під собою жодного економічного підґрунтя. І це вже за визначенням є брехнею, оскільки Чечено-Інгушська автономна республіка була однією з найбідніших в Радянському Союзі. Розвиток сільського господарства залишав бажати кращого, з промисловістю було так само, хіба що нафту більш-менш переробляли. Та й то не свою, яку до пуття не давали видобувати (нехай її і мало було зовсім), а азербайджанську. Звідкіля візьмуться гроші навіть за начебто розвиненого соціалізму? Лише згодом стане зрозуміло що головний ресурс Чечні - газовий транзит, а абонплата за його безпеку може коштувати мільярди.

Мав місце і міжетнічний конфлікт. Як відомо, у 1944 році десятки тисяч чеченців було депортовано до Сибіру та Казахстану з подачі Сталіна після обвинувачень у співпраці з гітлерівцями. Святе місце не буває порожнім – на звільнені території підселили пролетаріат переважно з північних регіонів Росії. Але вже під час хрущовської «відлиги» корінне населення почало повертатися додому, незважаючи на заборону з боку центральної влади. Слово за слово, і вже під кінець епохи «застою» ЧІАРСР була вже не потенційною, а справжньою пороховою діжкою, в якій реальну владу частенько мав місцевий криміналітет (нічим іншим тоді заробити на пристойне життя було неможливо). Радянські джерела, звісно, замовчували все це, як тільки могли, але наприкінці вісімдесятих років шило таки прокололо мішок і вирвалося назовні.

З точки зору Кремля проблема була в тому, що чеченці воліли відколотися не лише від СРСР. Це вже нікого особливо не хвилювало, оскільки курс на децентралізацію було не спинити. Проте творці республіки під робочою назвою Нохчі-Чо не збиралися ставати і частиною Російської Федерації як правонаступниці не лише Союзу, але й РРФСР. Лозунги на зразок «геть від Москви» жадібних до влади московських політиків завжди бентежили і провокували на агресію. Проте вони й самі не зрозуміли одразу, що опонент цього разу попався не менш зубастий.

6 вересня 1991 року Росія ледве не вимушено визнала державний суверенітет трьох балтійських республік – Естонії, Латвії та Литви. У Грозному цього ж дня сталося те, що чимало джерел пізніше назвуть державним переворотом. Формально представники Загальнонаціонального конгресу чеченських народів розігнали керівний орган автономії через підтримку серпневого путчу та інших дій путчистів у Москві. Але усі сторони конфлікту чудово розуміли: дурощі у виконанні старих комуністів-консерваторів, які нібито намагалися скинути Горбачова – лише привід. Коли на кону власна незалежність, то й не таке придумаєш.

Пересторога Джохара Дудаэва для світу, яку ніхто не почув тоді але жалкує про це зараз

Невідомо, як розвивалися б події, якби Джохар Дудаєв та його оточення не повели себе максимально різко та рішуче. Міжнародна спільнота тому і злякалася, що генерал-чеченець видавався звіром у порівнянні як з традиційно м’якотілим президентом СРСР, так і Єльциним, якому Кремль тоді ще малював ледве не імідж ліберального демократа. Нашвидкуруч проведені вибори з незрозуміло малою і досі явкою виборців ще сильніше відштовхнули від Ічкерії потенційних помічників та союзників. Збоку це видавалося нахабною фальсифікацією, на яку навіть Москва не зважилася б. Та й російськомовне населення (тоді це визначення ще не набуло такого символічного вжитку, як зараз) з ЧІАРСР чкурнуло майже одразу після цього.

При цьому не варто забувати про те, що парадоксальну допомогу дудаєвцям надавала сама Росія. Списані з Естонії радянські рублі, наприклад, за особистим наказом Єгора Гайдара відправили до Грозного, а там валюту неіснуючої держави швиденько перетворили на справжні гроші. Можна згадати і про легендарну справу з фальшивими авізо, яку російська вже прокуратура могла розкрити ледве не миттєво. Але сигналу згори не було, і силовики мовчки дивилися (а дехто і допомагав), як героїчні горяни дурять Центробанк на мільйони доларів. Єльцин, до речі, від самого початку хотів завдати удару по буремній провінції. Але і більшість у парламенті була проти, і війська на російській території восени 1991-го ще перебували під формальним радянським командуванням. Так що Чечні тоді трохи пощастило.

І дві кровопролитні війни, і участь в ній добровольців з українськими паспортами з обох боків, і купа історій з заручниками, і невдала спроба заслати до Чечні російських танкістів під виглядом мирних трактористів – все це станеться, але пізніше. Ніхто тоді і близько не зможе подумати, що за два десятиліття аналогічний сценарій будуть відпрацьовувати вже в Україні. Та й Дудаєву за життя очевидно б не сподобалося те, що зараз відбувається на його фактично незалежній батьківщині. Адже Рамзан Кадиров належить до тієї категорії людей, які викликають своїми діями огиду майже у всіх.

Проте нічого цього не було б без вдалої спроби справжнього перевороту 26-річної давнини.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
2

Публикации