Дух, що тіло рве до бою. Несподіваний варіант ювілейної промови
З днем народження, країно!
У багатьох народів серед перлин фольклору обов’язково можна знайти приповітку на тему "Як Бог роздавав усім землі". Виглядають вони абсолютно однаково, якщо не звертати уваги на дрібні деталі – перші у черзі розбирають найбільш привабливі та родючі землі, а умовні шотландці, грузини чи португальці взагалі спізнюються до роздачі і отримують непристойно дрібні та непрезентабельні нібито залишки, які, однак, несподівано надають чимало приємних бонусів. Мораль подібних приповіток завжди однакова: варто радіти і пишатися тим, що маєш, адже навіть на порожньому місці можна зробити багато чого приємного та корисного.
Так от, українцям дійсно є, чим пишатися і чому радіти. Узяти хоча б землі, яких у жодного іншого народу немає. По-перше, не можна не відзначити їхню майже аномальну родючість – мова тут не лише про омріяні багатьма аграріями чорноземи, але й про степові ґрунти, від яких зазвичай ніхто не чекає якоїсь неймовірної продуктивності. Гості з Заходу неодноразово дивувалися тому, що наші гречкосії збирали вражаючи врожаї навіть тоді, коли працювали через пень-колоду. Дивувалися і мовчки заздрили, бо розуміли: якщо б ці землі та впертому працьовитому німцю дати, то в житі та пшениці можна було б потонути. Але нічого ідеального, звісно ж, не буває. Навіть наявність таких непослідовних, ледачих та дещо забудькуватих господарів не заважала матері-землиці незліченну кількість разів рятувати від голоду мільйони людей.
По-друге, лише абсолютний нездара не зверне уваги на унікальність природних умов. В світі є не так багато країн, що можуть похвалитися таким різноманіттям рельєфу та ландшафту. Хочете піти в далекі гори? Будь ласка, тим більше що мова не про якісь горбки заввишки у сотню метрів, а про справжні величні Карпати. Хочете насолодитися монотонним плином життя монолітного степу? Нема проблем – наддніпрянське лівобережжя завжди на вас чекає.
Якщо вистачить палива та терпіння, щоб доїхати до Херсонщини, то можна буде помилуватися тим первинним степом, який описували у своїх творах літературні класики. З’явилося бажання сплавитися бурхливою річкою місцями козацької слави? До вашої уваги Дніпро, він же Борисфен, він же Данаприс, він же Узу. Кортить скупатися у морі та розжитися справжньою курортною засмагою? Тут варіантів взагалі купа – два справжніх моря та чимало водосховищ. Озера та печери? На будь-який смак! І все це в межах однієї держави – не треба витрачати час та гроші на оформлення в’їзних документів та подорож за кордон. От заробляти тільки ми на цьому не навчилися, нажаль….
Ще одним приводом для гордості є мова. Та сама українська мова, яку століттями намагалися загнати під плінтус або взагалі закопати якомога глибше. Але ні царські циркуляри, ні агресивна реакція сусідів не знищили її – навпаки, після кожного удару в спину вона робилася сильнішою і сильнішою. І при цьому, до речі, не втрачала солов’їної сутності: недарма ж українську мову в світі вважають другою за милозвучністю та співучістю після італійської, а іноді і першою. Так, переважно російськомовний псевдосередній клас досі комплексує і вважає, що зневажати російську мову і користуватися "селянською говіркою" може лише приречена на вічні злидні біднота, а не вони, цвіт нації (цікаво тільки, якої?). Але є сподівання, що навіть вони колись зрозуміють помилковість своїх тверджень.
Але найголовніша сила України – це люди. У світі досі є нації та народності, які не мають власних легітимних державних утворень хоча б на клаптику землі. В якості канонічного прикладу можна згадати курдів, які, схоже, ще довго змушені будуть поневірятися без особливої надії створити власну державу. Багато народів майже втратили свою мову, хоча й зберегли незалежність. У Ірландії, наприклад, зараз простіше відшукати в’єтнамця, аніж корінного мешканця, який досконало володіє ірландською гельською мовою – роки панування британської корони, нажаль, не минули дарма. . А є і народи, які забули про свою етнічну сутність – вони влилися до метрополії та асимілювали, аби тільки їх не чіпали та зрідка ділилися об’їдками з панського столу. Заради цікавості можете порахувати кількість колишніх та діючих автономних республік у складі Росії та хоча б трохи розібратися в етнічних питаннях – отримаєте купу чудових прикладів.
Українці ж зуміли зробити достатньо багато. Нехай і далеко не з першої спроби, але вони все ж здобули незалежність та зуміли її відстояти. Вони зуміли зберегти власну мову та культуру, незважаючи на постійні утиски з боку окупантів та значно сильніших географічних сусідів. Про ці прояви героїзму не варто забувати, і ніхто не сказав про них краще за Івана Франка:
Вiчний революцйонер -
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело
Двадцять сім років – вік несерйозний. Більшість однолітків незалежної української держави зараз і близько не задумуються про самостійність через небажання виходити з зони комфорту та можливість якомога довше посидіти на шиях батьків. Але рано чи пізно настає критичний момент, після якого доводиться усе робити самому. Для України цей момент настав два з лишком роки тому, наприклад. І поки що все складається так, що хочеться вірити в краще.
З днем народження, країно.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець