Галушки Шредінгера. Чому Україні не вдається стабільно заробляти на туризмі

08:00, 17 августа
Розповідати про переваги українці поки що не навчились - фото 1
Розповідати про переваги українці поки що не навчились / vk.com

Туризм в Україні, за винятком кількох регіонів, майже не розвивається. У чому проблема: лише в інфраструктурі чи у головах?

Новітню українську державу чудово характеризує одна неприємна дрібничка: усі хочуть змін на словах, але коли справа доходить до необхідності робити щось власноруч, майже усі оратори раптово заявляють, що це не їхня проблема. В підсумку усе зводиться до типової ситуації "один з сошкою, семеро з ложкою", яку жодним чином не можна назвати позитивною. І все доводиться починати спочатку.

От візьмемо хоча б таку цікаву і перспективну галузь, як туризм. Україна має все, щоб стати туристичним раєм для вибагливих іноземців. Вихід одразу до двох морів в теорії дозволяє ледве не п’ять місяців на рік стригти вовну з приїжджих, особливо з мешканців країн, яким про власне море доводиться лише мріяти. Різноманітних природних див – водоспадів, озер, печер – аномально багато навіть для держави, що займає шістсот тисяч квадратних кілометрів території. Про історичні пам’ятки годі і говорити, бо вони тут ледве не на кожному кроці. Але на практиці виявляється, що заробляти на туристах у нас виходить значно гірше, ніж навіть у країн Балтії – про Чехію в цьому контексті навіть розмову заводити не варто. У чому ж справа?

По-перше, не можна нічого заробити з таким жахливим рівнем інфраструктури. Про українські дороги писав ще Микола Васильович Гоголь в ті часи, коли Україна була частиною Російської імперії – минуло майже дві сотні літ, але майже нічого не змінилося. Звісно, не всюди картина така жахлива, як на шляху з криворізького ПГЗК до Широкого (на цьому 15-кілометровому відтинку траси навіть за повільної їзди можна легко втратити кілька зубів), але в цілому тут навіть до рівня деяких країн третього світу далеченько. Готелі від доріг пішли недалеко, особливо за співвідношенням ціна/якість: під час Євро-2012, наприклад, у Харкові становище вдалося врятувати лише завдяки наметовим містечкам у чистому полі. В підсумку цей хід зненацька виявився виграшним – гості з Нідерландів, для яких умовами ідеального літа зазвичай вважалися температура вище 20 градусів за Цельсієм та безхмарне небо, отримали просто неймовірне задоволення від перебування на лоні природи. Але щастити так кожного разу не буде. І взагалі, якщо перелічувати усі інфраструктурні недоліки, то не вистачить дня.

Букський каньон у Черкаській області / Wikipedia

По-друге, українському туризму не вистачає колориту та стабільної ідентичності. Приморські курорти одразу можна винести за дужки, оскільки вони завжди за своєю сутністю були інтернаціональним збіговиськом, і стосується це не лише Одеси, але й умовного Ногайська. А от суто українські місцини останнім часом почали втрачати неважливі, здавалося б, але цілком характерні дрібнички. Подібна тенденція характерна навіть для Полтавщини – найбільш недооціненої з туристичної точки зору області, де у будь-якому райцентрі, навіть занедбаному і не дуже відомому широкому загалу селищі, можна знайти щось цікаве. Є, звичайно, об’єкти рівня музею Полтавської битви, про які більшість областей та міст може лише мріяти, але в цілому у полтавській бочці меду стає забагато дьогтю.

Чи міг би, наприклад, хтось подумати про те, що у 2013 році як в обласному центрі, так і по всій області неможливо буде знайти місце, де подають справжні полтавські галушки? Канонічні, з м’ясцем, як у гоголівських творах, а іноді навіть з бульйончиком… Дідька вам лисого, пані та панове. Навіть на Сорочинському ярмарку трирічної давнини їх неможливо було знайти, зате майже кожна портативна закусочна пропонувала різноманітне східне меню. Ви можете собі уявити, щоб у Мюнхені під час Октоберфесту вам сказали: "Вибачте, братвюрста та дебреценських сосисок немає, але ми охоче можемо запропонувати вам гірос або шиш-кебаб"? Якщо таке станеться, то їхати на пивний фестиваль наступного разу ви вже не схочете.

До того ж, є в Україні цікаві сполучення історичних пам’яток та природних див, про які, нажаль, майже ніхто не знає. У якості прикладу можна навести три села Солонянського району Січеславщини, розташованих на березі Дніпра – Звонецьке, Микільське-на-Дніпрі та Військове. Тут усі знайдуть, чим поживитися. Кілька затоплених порогів, в тому числі Звонецький та Ненаситець, згадок про які в різних історичних джерелах є чимало, археологічні пам’ятки часів кам’яного та бронзового віку, місце загибелі князя Святослава, місце форсування Дніпра під час другої світової війни – усе це знаходиться на невеличкому клаптику суходолу на правому березі річки. Але знають про це лише місцеві ентузіасти та нечисленні світила науки.

Давнє святилище Микільський кромлех на Дніпропетровщині / mound.io.ua

Десь у Чехії чи Угорщині місцева влада вже давно вклала б сюди чимало грошей, щоб залучити туристів та заохотити місцевих мешканців заробляти собі на життя чимось, окрім городини. Але у наших краях усе обмежилося встановленням відповідних вказівників на солонянській розв’язці запорізької траси. Мовляв, от вам, любі, і могила Святослава Хороброго, і пам’ятки палеоліту – а далі вже розбирайтеся самі. Щоправда, ніхто не попереджає про жахливу якість дорожнього покриття, перманентну відсутність водопостачання та неможливість зняти собі кімнатку на вихідні. Отак і живемо.

P.S. Під час написання тексту люди зі знанням ситуації таки підказали, де можна знайти справжні полтавські галушки у Полтаві. Але нетривалий моніторинг наведених закладів виявив, що про них мало що знає навіть левова частка мешканців міста з населенням у 300 тисяч – що вже говорити про приїжджих…

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Другое на тему
Комментарии
Публикации