Дні зради. Чому президент України має право на особисте життя

За покликом серця / прес-служба президента України

Оглядач Без Табу на день стає адвокатом Петра Порошенка, а також не забуває нагадати про шкідливість радянських карго-культів.

Вміння пересічного українця знайти зраду там, де її швидше за все нема, останнім часом неймовірно вражає. Іноді будь-якій публічній особі достатньо зробити маленький крок не в тому напрямку – і вже наступного дня її порівнюють чи то з клишоногим ведмедем, чи то з якоюсь іншою незграбною істотою. Коли ж галас досягає апогею, виявляється, що герой дня не дуже-то й винний – дорога була надто слизькою. Але механізм таврування вже запустили, тому відмиватися від тавра доведеться довго.

Минулого тижня під удар диванних військ зненацька потрапив той, на чию користь їхні атаки зазвичай спрацьовують. Так-так, мова про президента України власною персоною. Петро Порошенко начебто не зробив нічого критичного – так, лише сходив у день виводу радянських військ з Афганістану до пам’ятника загиблим учасникам тієї війни і традиційно поклав квіти. Щоправда, свиту він із собою прихопив чималеньку, та й телеканал, що досі вважається президентським рупором, транслював цю нехитру церемонію в прямому ефірі. Це й надало небайдужим громадянам чудовий привід для щирого нібито обурення.

Основна претензія до Петра Порошенка і зараз, на дев’ятий день після її висловлення, виглядає сюреалістично: мовляв, президент Укрїни своїм прикладом хоче змусити нас відзначати чуже (і більше того, антиукраїнське) свято! Але усе насправді зовсім не так. По-перше, це ніяке не свято, а день пам’яті – ці поняття у нас звикли плутати так само, як Олеся Донія з Олесем Довгим. По-друге, річниця виведення військ у нас на державному рівні не відзначалася ніколи, на відміну від інших типового радянських свят – нікого не ганяли дубцями на демонстрації та маніфестації, як на початку травня, скажімо.

Вже цих нюансів достатньо для того, щоб скасувати зрадні настрої. Але є ще один важливий момент.

Виступ в якості своєрідного адвоката президента номер п’ять – останнє, що збирався робити літературознавець Вареник ранком останнього четверга лютого. Але виступити таки доведеться, бо не всі розуміють очевидні речі. Кандидат у президенти після перемоги на виборах не втрачає право мати особисте життя і особисті переконання, якщо вони не суперечать законам країни. От і Петро Порошенко мав повне право зробити те, що він зробив 15 лютого.

Якщо хтось забув, то варто нагадати, що Порошенко служив у Радянській Армії, причому якраз у розпал афганської кампанії. Диво, батькові зв’язки чи щось інше – зараз вже неважливо, з якої причини він потрапив до Ахтубинська, а не кудись під Кандагар. Можливо, навіть хтось з його друзів часів дитинства, юності чи молодості повернувся звідти в статусі "груз 200". Але чи то самому голові держави, чи то його свиті вистачає розуму нічого не розповідати і не піаритися на цьому. І правильно, бо не варто опускатися до рівня Ані Лорак, яка використовує загибель власного брата як прикриття власної політичної позиції – мовляв, всі ми колись втрачали рідних на тій війні, давайте ж і зараз брататися та бути одним народом.

Не варто також забувати про головне: для молодого покоління, якому Порошенко нібито подає дурний приклад, 15 лютого в принципі не є визначною датою, а війна в Афганістані – це щось так само стародавнє, як і хрестові походи. 5 канал сучасні підлітки не дивляться в принципі через відсутність цікавого для них контенту (до Машини часу треба трохи дозріти, все інше – суцільна політика), на курс історії ХХ сторіччя у випускному класі школи ніхто особливої уваги з поважних причин вже не звертає.

Звичайно, афганська кампанія лишатиметься сумною сторінкою української історії доти, доки буде живим хоча б один її учасник. Але забивати баки дітворі цією темою ніхто не намагається і не водить на урочисті зустрічі ветеранів чи одягнутих у ветеранів підставних осіб, як бувало раніше на День Перемоги. Чому? А тому, що неактуально.

При цьому не можна не зазначити, що забруднювати свідомість молоді справді небезпечними радянськими пережитками продовжують і досі. У багатьох школах Лівобережжя, скажімо, заплановано чимало заходів на честь 23 лютого. Жодних святкових лінійок чи концертів – лише посиденьки в межах класу з обов’язковим врученням хлопцям символічних подарунків, але все одно показово. На претензії батьків загублені у часи типові радянські педагоги відповідають однаково: ми проводимо ці "святкові заходи" тому, що так давно вже заведено. За два тижні, напередодні 8 березня, історія матиме повторення, хіба що подарунки отримуватимуть вже дівчата.

Увага, питання: чи зацікавиться сутністю та походженням "свята" учень молодших класів після отриманих від однокласниці пари шкарпеток? Так, зацікавиться. І вчителька почне розповідати щось про "героїчну червону армію", як і водиться в таких випадках. Не питайте після цього, чому в Україні скоро може з’явитися ще одне покоління тітушок та манкуртів – на відвертій брехні і не таких можна виростити. Краще почніть роз’яснювальну роботу з власною дитиною, коли та прибіжить просити у вас тридцять гривень на подарунок однокласнику чи однокласниці.

А президент – людина доросла, і без порад від електорату він, здається, якось впорається. Це звучить дещо цинічно, але нічого не поробиш.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!