Це вам не УНР: Чому Верховна Рада все ще не визнала Росію державою-агресором

Депутати вирішують свої питання / Олег Федонюк via Facebook

Оглядач Без Табу порівнює Верховну Раду, яка не бажає визнавати Росію – агресором, з базаром та вдається до історичних порівнянь, які будуть далеко не на користь нинішньої генерації політичної еліти України.

Одна з найбільш балакучих голів президентської команди на прізвище Гайдукевич останнім часом чомусь любить наголошувати на тому, що українська політична еліта доби УНР складалася виключно з негідників та егоїстів. Мовляв, усі ці Грушевські, Винниченки та навіть Петлюри не ставили державні інтереси навіть на друге чи третє місце (не говорячи вже про перше) у власному списку пріоритетів. Тому і втратили можливість створити потужну державу, не встигнувши при цьому набити своїх кишень. І сучасним політикам приклад з них брати не варто.

Певне раціональне зерно в цій риториці за бажання можна віднайти. Але перше враження від таких тирад складається зовсім інше: за півтора роки до парламентських виборів лояльною частиною електорату вже починають несамовито маніпулювати. Мовляв, сучасна політична еліта (зірка П’ятого каналу пальцем не вказує, але й так зрозуміло, що мова про БПП в цілому і парламентську фракцію зокрема) є значно свідомішою за збіговисько сторічної давнини.

От тільки доказів жодних ніхто не наводить, бо наводити нема чого. Ба більше, учорашні події і взагалі показують, що за інших рівних умов між Михайлом Грушевським та умовним Артуром Герасимовим обирати треба першого. А про Розенблата, Кононенка, Гончаренка, Богомолець та інших жінок третього тисячоліття не згадувати взагалі.

Здавалося б, із законодавчим статусом Росії як держави-агресора під час тривалої війни варто було б визначитися чи не в перший рік роботи восьмого скликання Верховної Ради. Взяти і просто проголосувати за очевидні речі, причому не так, як це було 2008-го під час віроломного нападу московських військ на грузинські території. Просто виступити в кращих традиціях Марка Порція Катона, який не придумував жодних хитрих формулювань, а раз за разом заявляв, що Карфаген має бути знищено. Не повірите, але одного чудового дня римляни таки лишили від північноафриканського ворога лише шмат голої землі на додачу до кількох історичних згадок.

Проте український парламент, на свою біду, остаточно перетворився на турецький базар. Не тому, що тут за бажання можна придбати якесь коштовне брязкальце чи килим ручної роботи (хоча, в департаменту Кононенка-Грановського, скоріш за все, є роздрібний відділ), а через нескінченний процес торгу. Так, це саме базар, а не біржа, бо якихось чітких правил і обмежень тут не існує – можна навіть спробувати поцупити щось, доки продавець ловить ґав. Або ж накрутити ціну на крам, додаючи «у довісок» купу сміття та непотребу. Якщо хочете в цьому переконатися, то поцікавтеся хоча б, як протікає процес ухвалення того самого законопроекту про державу-агресора.

По-перше, одразу стає ясно, що ані на Банковій, ані на Грушевського ніхто не зацікавлений у швидкому розв’язанні задачі, на яку навіть зірочку у підручнику виділяти соромно. Якби хотіла політична еліта одразу показати сусідові зуби, то і потрібна кількість голосів одразу б знайшлася, і без величезної кількості непотрібних в принципі правок обійтися можна було. Але першочерговим завданням прямо зараз є імітація бурхливої діяльності із паралельними спробами продемонструвати своїм виборцям, що депутати від інших партій та фракцій не працюють на користь держави, а шкодять їй. Нема нічого гіршого для виборного органу, ніж гра за принципом «кожен сам за себе».

Де всі?

По-друге, поруч із поправками ідіотськими та непотрібними, але все ж нешкідливими, окремі нардепи намагаються протягнути дещо із розряду «breaking bad». І спроби наділити президента необмеженими місцями повноваженнями тут лякають ледве не найменше з усього. Куди більш критичним виглядає бажання певних нардепів наділити необмеженою владою на місцях керівництво окремих ВЦА. Георгій Тука, який колись цілком свідомо говорив про необхідність вести торгівлю з окупантами на окупованих територіях напряму, такому повороту подій точно б зрадів, але він вже не голова ВЦА.

Мустафа Найєм, в свою чергу, висловив стривоженість через зміни до закону про діяльність контррозвідки, відповідно до яких СБУ зможе отримувати доступ до будь-яких джерел інформації чи зв’язку. І нібито в теорії ці повноваження мають поширюватися лише на окупованих та близьких до них територіях. Але хіба можна забути про те, що в будь-якій країні спецслужбам не можна класти до рота навіть пальця? Особливо тим, які на регіональному рівні місцями перетворилися на злочинні угрупування, з якими «традиційні» бандити вже не в змозі конкурувати навіть за кількісної переваги. До реалії, про які писав Орвелл, в такому разі лишиться буквально півкроку.

Нарешті, більшість формулювань прописані настільки некоректно та розмито, що одна й та ж людина відповідно до численних поправок одночасно може вважатися і рятівником держави, і її ворогом. Подібна законодавча шизофренія для України давно вже, нажаль, є нормою. І навіть важко сказати, чи навмисно закладаються зараз ці дрібні бомби уповільненої дії задля відстрочки ухвалення законопроекту, чи «бомбороби» цілком щиро не усвідомлюють того, що коять. Після історій на зразок зберігання мільйонів доларів у власній ванні другий варіант не видається надто фантастичним.

Що ми швидше за все матимемо на виході? Вовки (тобто Росія) цілі. Вівці (тобто лояльна частина електорату) ситі. Все інше без змін. Лишиться тільки Гайдукевичу передати вітання, у якого Артур Герасимов все ще буде кращим за Грушевського. Амінь.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!