Балканський похід: Чи варто Україні сподіватися на швидкий вступ до Євросоюзу

Українці чекають

Автор Без Табу пояснює, чому Україні найближчим часом не потрібно розраховувати на членство в ЄС, а також відповідає – що робити.

Чи пам’ятаєте ви, що дало початок Революції Гідності? Авжеж, відмова Януковича від підписання асоціації з Євросоюзом із перспективою колись стати повноцінним членом ЄС. Ось це «колись» станом на зараз і є найбільш непередбачуваним з невідомих в українському політичному рівнянні. Бо питання навіть не в конкретній даті вступу, а в умовах, за яких він відбудеться (якщо відбудеться взагалі). І на деякі чинники Україна, на жаль, не має жодного впливу.

Минулого тижня Ангель Меркель навідалася із офіційним візитом до Тбілісі та ненадовго відкрила завісу таємничості в питання розширення євроспільноти. Точніше, буквально на хвильку лишила шпарину, крізь яку зацікавлені особи змогли хіба розгледіти чергу за членством. Грузія, що безвізовий режим із ЄС отримала навіть раніше за Україну, була в цій черзі десь поруч із нами – не першою, не другою і навіть не третьою. Ба більше, канцлер Німеччини заявила, що у випадку з колишніми радянськими республіками в найближчі років п’ять навіть на обговорення ймовірної зміни статусу не варто очікувати.

Справа в тому, що пріоритетним напрямком експансії для Євросоюзу протягом останнього десятиліття є південь, а не схід. Деякі євроскептики і досі вважають, що Хорватія п’ять років тому отримала повноцінне членство швидше авансом – таким чином Брюссель хотів продемонструвати іншим балканським державам зацікавлення у співпраці на новому рівні. Песимізм особливо посилюється, якщо окинути оком поточну ситуацію у країнах, що потрапили під передостанню на сьогодні хвилю розширення 2007 року.

Болгарія, скажімо, за підсумками останніх президентських виборів отримала в якості голови держави ледве не головного місцевого прихильника політики Путіна. Румен Радев хоч і отримав колись військову освіту в США, але на батьківщині під час передвиборчої програми не втомлювався повторювати тезу «Росія – наш друг, товариш і брат». Під таким натиском захиталися навіть позиції голови уряду Бойко Борисова як головної рушійної сили болгарської євроінтеграції. Про те, що зараз відбувається в Румунії, нагадувати зайвий раз, мабуть, не варто. Спроби діаспори «навести лад» в рідних колись краях за відсутності альтернатив – не надто добрий знак.

І саме в цей момент Євросоюз вустами Меркель озвучує наполеонівський план накрити одним махом не залучений раніше до євроспільноти залишок Балканів. Жарти жартами, але навіть Наполеон витратив менше сил на завоювання Єгипту позаминулого століття під пекучим південним сонцем, ніж гарантовано витратить ЄС на поточну невдячну місію. Адже є ще одна сила, що бажає втримати контроль над півостровом. Ця сила є дикою та небезпечною, та з її думками поки доводиться рахуватися. Мова, звісно ж, про державу-агресора зі столицею у Москві.

От візьмімо, наприклад, Сербію, яка традиційно вважається надійним сателітом Росії. Зараз бажання офіційного Белграду «змінити пана» стало настільки відчутним, що президент країни Александр Вучіч висловив готовність до повноцінної демаркації кордонів із Косово. При цьому номінально серби не визнають свою колишню територію в якості самостійного державного утворення. Але встановлення чітких кордонів (саме кордонів, а не ліній розмежування) є зазвичай важливим кроком до визнання та легітимізації. Сказати, що все це дратує Москву – не сказати нічого. І тому Кремль раз-по-раз намагається чинити на Сербію політичний тиск.

Інші балканські країни теж перебувають у зоні ризику. В Чорногорії нещодавно, скажімо, в останній момент зуміли запобігти державному перевороту, що був інспірований Росією та проросійськими силами на півострові. У Македонії без подібних політичних потрясінь поки минається, і місцева влада заради отримання повноцінного членства в ЄС згодилася навіть змінити повну назву держави на вимогу Греції. Та надто вже активно сюди заходить російський капітал, і активність ця знаходить відображення не лише в командних видах спорту, але і в промисловості та економіці.

Боснія і Герцеговина, Албанія та вищезгадане Косово за рівнем інфраструктури та готовністю до вступу до Євросоюзу станом на 2018 рік здебільшого відстають від України, але в черзі знаходяться попереду. Навіть важко сказати, що буде важче довести/повернути до європейських стандартів життя-буття – Донбас в разі повернення під контроль Києва чи численні гірські райони Боснії, понівечені роками югославських війн. Тут хоча б відчутного російського впливу нема, якщо не рахувати Милорада Додіка та не визнану цивілізованим світом Республіки Сербської, такої собі «балканської Абхазії». Та роботи все одно непочатий край.

Напрошується цілком очевидний висновок: у найближчі років десять нам якщо і варто говорити з представниками ЄС про повноцінне членство, то лише із вимогою дати обіцянку прийняти нас до лав союзу якось потім, коли рак на горі свисне. Тож варто сконцентруватися на реформах, реалізація яких необхідна для повноцінного перетворення з колишнього сировинного придатку РФ на щось дійсно цікаве та прогресивне. Чи здатні на це наші політики? Відповідь на це питання ми якщо і отримаємо, то не раніше наступного десятиліття.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!