Атмосфера незрозумілості: Що відбувається в Каталонії

Ситуація в Каталонії вийшла з-під контролю / Getty Images

Оглядач Без Табу дає відповідь на головне питання останніх днів - як українці мають ставитися до каталонського прагнення незалежності.

Події останнього тижня в Каталонії з точки зору пересічного українця можна охарактеризувати одним простим питанням: а що [брудна лайка] там взагалі відбувається? Комусь може здатися, що на західних околицях Європи повторюється сценарій окупації Криму та Донбасу. Але «ввічливих людей» у камуфляжі без розпізнавальних знаків в Барселоні геть не видно. Іншим мирні і не дуже протести видаються черговим етапом цілком праведної національно-визвольної боротьби. Проте у цій боротьбі вистачає символів та нюансів, яких порядним людям варто уникати. Кого ж тут підтримувати?

Каталонія колись могла похизуватися державним суверенітетом. Так, це було за часів царя Панька, коли люди не знали ані електрики, ані авіації, ані телеграфу, проте таки було. І місцеві політичні діячі цілком справедливо апелюють до того, що референдум 1 жовтня 2017 року – це спроба відродити, а не здобути незалежність. Ось вам і різниця між піренейськими реаліями та регулярними спробами Москви наплодити нових державних утворень на території колишнього СРСР. І заявити, що на виборчі дільниці завітало непристойно мало людей, нікому вже не вдасться. Бо свідки подій підтвердять, що рух в напрямку незалежності є масовим не лише в столиці автономії, але й у селах на кількасот душ.

Проте водночас з закликами до повернення суверенітету Каталонії чутно і вигуки на адресу «клятих сепаратистів, що намагаються розхитати Іспанію». Бажання відокремитися викликає щире невдоволення інших іспанських провінцій – мовляв, ці каталонці мають широку автономію і качаються немов сир у маслі, а їм все мало. То що ж тоді робити нам, астурійцям, андалусійцям, галісійцям, кантабрійцям та іншим неборакам, з яких центральна влада дере три шкури? Відповідь на це питання шукають вже протягом багатьох століть, оскільки в етнічному, мовному та культурному плані Іспанія завжди нагадувала пошиту з різнобарвних клаптиків ковдру.

Не подобаються каталонські наміри і державам-членам Євросоюзу. Не подобаються в тому числі через те, що національно-визвольна боротьба триває під знаменами лівих політичних сил. Захід нарешті вивчив головний урок двадцятого сторіччя: схильність до лівацтва та намагання «зробити усіх рівними» до добра не приводить. А надто тоді, коли за номінальними прихильниками марксизму-ленінізму стоїть Кремль.

Заради справедливості варто зазначити, що відшукати конкретний російський слід (а не маргіналів з прапорам «ДНР» та «СССР») в цій історії поки не вдається, якщо не рахувати деяких дивних збігів у соціальних мережах. Ба більше, не факт, що Москва найближчим часом визнає результати каталонського референдуму – коли минулого ж тижня було підняте питання суверенітету Іракського Курдистану, Путін та його оточення зробили вигляд, ніби їх це не стосується, і узяли час на роздуми. Але втрачати пильність не можна.

Центральна іспанська влада свою позицію щодо буремного регіону теж цілком здатна обґрунтувати. Нікому протягом останніх сорока років його величність Хуан Карлос не йшов на поступки настільки регулярно та охоче, як Каталонії. Бажаєте відновлення автономії? Будь ласка. Бажаєте максимально можливої за відсутності суверенітету економічної свободи? Нема питань. Офіційний Мадрид нібито логічно стверджує, що в разі відокремлення від Іспанії каталонці швиденько загнуться, бо на самих лише надходженнях до бюджету від сотень тисяч туристів протягнути не вдасться. Схожу риторику колись використовував і Михайло Горбачов, коли намагався спрогнозувати подальшу долю Естонії, Латвії та Литви. І геть не вгадав, хоча економічна криза наприкінці минулого десятиліття таки добряче коцнула балтійське тріо.

Відповідь, яку отримують кастильці на свої закиди на адресу Каталонії, передбачити неважко: гаразд, синьйори, сорок років ви йшли нам на поступки, але на цьому ваша здатність шукати компроміси вичерпується. Мабуть, нема такого каталонця, чиї родичі свого часу не постраждали хоча б якось від кривавого тоталітарного режиму Франко. Того самого Франко, чию смерть на вулицях Барселони святкували колись ще гучніше та радісніше, ніж будь-яку перемогу місцевих футболістів над королівським клубом з Мадриду.

Генералісимус Франко протягом тих самих чотирьох десятиліть проливав руками власних гвардійців кров людей, які не бажали перетворюватися на єдину спільноту під назвою «іспанський народ». Як не тікай від радянських визначень, а нікуди від них не подітися. Та й в цілому виходить баш на баш.

Спроби силовиків, що працюють за командою з Мадриду, завадити проведенню референдуму подумки знову відсилають до тих безславних часів. І цей хід є головною помилкою іспанської влади. Можна було дати спокійнісінько проголосувати навіть у тому випадку, якщо примітивного сепаратизму в діях каталонців є значно більше, ніж бажання самовизначатися на державному рівні. А кийки, якими демонстранти отримують по головах, є нічим іншим, як ознакою страху. Бо усі розуміють, що на головне питання мешканці столиці автономії, Таррагони, Бадалони та інших міст дадуть позитивну відповідь (хай бюлетені для голосування роздавали на вулицях усім бажаючим).

Пересічний українець поки що має затямити головне: в цій історії немає стовідсотково позитивних і стовідсотково негативних персонажів. Хтось рано чи пізно таки розкриє свою злодійську сутність. На щастя, каталонці – не баски, які дозволяли собі воювати на боці терористів на Донбасі. Хвала богу, що протест можна висловлювати і за допомогою синхронних ударів по металевому посуду щодня о десятій вечора. Добре, що прагнення оформити власний державний суверенітет на іншому кінці Європи гарантовано не спровокує військовий конфлікт.

Але не варто намагатися зрозуміти, злом чи добром буде потенційно незалежна Каталонія для України. Принаймні до тих пір, поки сфери інтересів не перетнуться.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!