Агресія не без суперечностей: На які висновки наштовхує Закон про реінтеграцію Донбасу

Реінтеграція як передчуття / Денис Казанський

Автор Без Табу зазначає, що прийняття Закон про реінтеграцію Донбасу не поверне загарбані Росією українські землі, але наголошує на важливості цього кроку. Тепер можемо спокійно називати все своїми справжніми іменами. Проте, є, звичайно, й підводні камені.

Те, що мало статися ще у перший рік роботи восьмого скликання парламенту, нарешті сталося посеред четвертого. Державу-агресор Росію нарешті визнано державою-агресором та окупантом, і здоровий глузд таки переміг бажання торгуватися за дрібні правки. Ба більше, навіть позитивних моментів у прийнятому у четвер Законі про реінтеграцію Донбасу виявилося дещо більше, ніж могло здатися спочатку. Але не всі вони виглядають очевидними для пересічних українців.

Перш за все варто зазначити, що якогось відчутного впливу на реальне життя, а не паперово-юридичну тяганину на міжнародному рівні Закон не матиме. У роботі контрольно-пропускних пунктів нічого не зміниться, із соціальними виплатами для лояльних мешканців окупованих територій все лишиться звичним, і навіть збройні сили певний час здебільшого змушені будуть діяти, що називається, «другим номером». Проте зміни у правовому полі є досить суттєвими.

У новому Законі відсутні будь-які посилання на Мінські домовленості як явище. Це не може не тішити тих, хто від самого початку не сприймав цю гру у піддавки. Очевидно, що Росія від самого початку не збиралася дотримуватися умов угоди і регулярно порушувала перемир’я. Очевидно також, що з українського боку у переговорному процесі брали участь в тому числі люди, історично вірніші Москві, ніж Києву. «Червоний директор» Кучма, зобов’язаний Кремлю довготривалим політичним життям, відставний офіцер КДБ СРСР Марчук та путінський кум Медведчук – цим дворушникам навіть долю власних валянків нема бажання довіряти, не говорячи вже про Україну.

Відтепер же ж танок продовжиться під іншу музику, зовсім не схожу на класику московського фольклору. І бойові дії вже не називатимуться антитерористичною операцією (щоправда, з новим визначенням Рада не визначилася, але це, мабуть, питання часу), і окуповані території Донбасу нарешті визнано окупованими з усіма відповідними для окупанта наслідками. Не такий вже й сильний начебто козир, але десь у Гаазі за нагоди він свою роль відіграє.

Щоправда, не все виглядає бездоганно в плані відсутності суперечностей з Конституцією. Бо одна суперечність таки присутня. Відповідно до норм Закону про реінтеграцію Донбасу президент на правах головнокомандуючого ЗСУ має право одноосібно, без згоди та подальшого контролю з боку парламенту, видавати розпорядження про використання збройних сил у зоні російської військової агресії. Щось раціональне в цьому, може, й є, оскільки у критичних ситуаціях одна людина швидше прийме термінове рішення, ніж чотири сотні. Якщо, звісно, вона в цей час не відпочиває на Мальдивах. Але куди ж подітися від конфлікту з положеннями основного Закону країни?

У пункті 19 статті 106 Конституції України сказано, що «Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань». У пункті 33 статті 85, в свою чергу, за парламентом закріплюється обов’язок «здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом».

Цікаво, це звичайна неуважність законописців чи свідоме створення суперечності? Зрозуміло ж, що Петро Олексійович не полетить на лінію фронту командувати військами під час якоїсь вирішальної битви, і нюанс цей видається суто декларативним, на перший погляд. Проте небезпека прецеденту полягає в тому, що на положення Конституції народні обранці у четвер махнули рукою. І якщо це сталося одного разу, то може повторитися і вдруге, і втретє. Особливо, враховувати усю попередню історію їх парламентскьої діяльності.

Не вистачає новому Закону і конкретики в плані дат. Скажімо, абсолютно незрозуміло, коли саме розпочалася окупація Росією частини Донецької та Луганської областей. В якості хронологічної довідки присутнє хіба що посилання на Закон про Крим, в якому в аналогічній ситуації фігурує дата 20 лютого 2014 року. Але знаєте, в чому проблема? Під час внесення поправок до Закону більшість нардепів продемонструвала рішуче небажання змішувати між собою кримське та донбаське питання, і відповідна правка необхідної кількості голосів не набрала. Знову якась юридична шизофренія виходить, їй-богу.

На щастя, не пройшла хоча б спроба наділити СБУ правом стежити абсолютно за всіма громадянами України під приводом їх можливої причетності до сепаратизму та тероризму. Навіть ті, для кого сесійна зала Верховної Ради є робочим місцем, зрозуміли, що таким чином можуть підставити під удар самих себе. Корисна поправка щодо визнання документів з окупованих територій, що підтверджують факт народження та смерті людини, потрібну кількість голосів таки набрала. І це важливо, бо тепер чимала кількість тимчасових переселенців зможе уникнути тривалої судової тяганини. Хоч якесь полегшення у скрутний час.

В цілому ж варто зазначити, що парламент таки може зробити щось корисне, якщо схоче. Особливо показовою є різниця у кількості голосів за доленосний закон, адже під час першої спроби «за» проголосували не 280, а лише 264 депутати. Цікаво було б дізнатися прізвища тих шістнадцяти носіїв мандатів, які вчасно зрозуміли, що в історію краще увійти, ніж вляпатися.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!