Абетка лояльності: Чи допомагає Україна кримським татарам

Крим, 18 травня 2018 / Алі Меметов via Facebook

Автор Без Табу у роковини депортації кримських татар радянським тоталітарним режимом шукає відповідь на питання: що заважає взаємній довірі українців та киримли.

Здається, за роки окупації Криму тема корінного населення півострову встигла відійти в кращому випадку на другий план. Це нібито логічно, оскільки про повернення захоплених територій найближчим часом, на жаль, не йдеться. Проте відповідні органи та структури мінімізували роботу з потенційно лояльною етнічною групою по обидва боки лінії розмежування, і подібна ситуація не може не бентежити. Бо пересічні українці і досі знають замало про кримських татарів та їхні поневіряння.

В день чергової річниці масової депортації киримли раптово виявляється, що обсяг висвітлення цієї сумної дати залишає бажати кращого. Більшість телеканалів обмежуються розміщенням в одному з кутків екрану жалобної свічки, здебільшого без роз’яснювального підпису. Одні мовники не бачать сенсу розбавляти серйозними роздумами власну ефірну сітку з переважно розважальним контентом. Інші бояться дражнити власну маргінальну аудиторію, бо якщо вже починати говорити про примусове виселення, то доведеться згадувати про представників тоталітарного кремлівського режиму як про ініціаторів та виконавців цього нелюдського маневру. Сталін у любителів георгіївських стрічок за визначенням не може бути поганим, та й рейтинги важливіші.

В освітній сфері справи не кращі. Учні старших класів загальноосвітніх шкіл досі навчаються за підручниками зразка початку поточного десятиліття, в яких опис подій ХХ сторіччя ледве не слово в слово збігається з темниками російської пропаганди. А теми національних меншин на території України в кращому випадку геть не піднімаються. Черга реформування навчальної програми старшої школи настане, нажаль, лиш тоді, коли до цього щабля дістануться учорашні першачки. На профільні факультети вищих навчальних закладів особливо сподіватися не варто: тамтешня стара гвардія викладачів не в захваті від необхідності вкотре змінювати трактування певних історичних подій. Тож і лишаються вони в учнівських головах здебільшого меркантильними зрадниками Хмельницького у Визвольній війні – до сучасності справи нікому немає.

Робити якісь висновки з приводу конкретного просвітницького внеску міністерства інформаційної політики неймовірно складно. Начебто нема вже дивних плакатів з очевидними лозунгами на зразок «Крим – це Україна», для тематичного мовлення створено телеканал UA:Крим, та й на радіохвилях де-не-де пробиваються знайомі голоси українською мовою. Проте все одно нікуди не дівається відчуття недосконалості і незавершеності процесу, оскільки раніше у профільному міністерстві навіть палець об палець не вдарили, ігноруючи необхідність дійсно ефективної пропагандистської роботи.

Врешті-решт, ми приходимо до того, що на киримли звідусіль частенько сиплються якщо не звинувачення у нелояльності до офіційного Києва, то принаймні розумні сумніви з цього приводу. У відповідь, однак, одразу ж виникає логічне питання: а що київська влада зробила для того, щоб заслужити цю лояльність? І мова зараз не про останні чотири роки, коли у боротьбі проти російської окупації довелося мимоволі побрататися та об’єднати зусилля. Коріння проблеми приховується у значно ширшому часовому проміжку.

Пам’ятаєте, як кримські татари почали повертатися до рідних країв років зо тридцять тому, незважаючи на категоричну заборону радянської влади? Тоді вони небезпідставно сподівалися на українських дисидентів та громадських діячів, наполягаючи на розгляді доцільності повернення до Криму спеціальними комісіями. Проте «материк» немов води у рота набрав за рідкісними виключеннями. Одні промовчали через шкурні інтереси (землі на півострові і так не всім вистачало, а тут ще й репатріанти), інших події у далекій південній тоді ще області геть не цікавили.

Не дивно, що під час активних сепаратистських шабашів першої половини дев’яностих киримли вважали за потрібне дотримуватися переважно пасивно-байдужої позиції. Вони не мали наміру підтримувати представників місцевих ОЗГ та московських маріонеток на чолі з Мєшковим. Але й стрибати вище голови через намагання відстоювати українські інтереси на півострові татари теж не збиралися. Кінець кінцем, вони повернулися на батьківщину без чиєїсь відчутної допомоги і нікому не були нічим зобов’язані. Для того, щоб скористатися суцільним гармидером навколо, забагато зусиль докладати було не треба.

Зараз через чималу кількість «білих плям» в офіційній версії історії українці схильні до помилкових тверджень. Скажімо, кримськотатарських переселенців часто недоцільно порівнюють з біженцями з Нагірного Карабаху, говорячи про швидку та відносно безболісну асиміляцію. Ці явища є плодами різних, нехай і однаково отруйних дерев. Якщо кавказці тікали від жахів війни світ за очі без надії на повернення додому і оселялися в Україні переважно на правах громадян інших країн, то киримли цю надію в статусі громадян України зберігатимуть до останнього. Одного разу тоталітарний кремлівський режим вже позбавив їх права на минуле, сьогодення і майбутнє на власній землі. Але майже півстоліття поневірянь не змусили втратити віру в найкраще. І нема підстав стверджувати, що диво одного чудового дня не повториться вдруге.

А мораль з цієї історії кожен має винести самотужки, бо інакше тут і не вийде.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!