16 жовтня 1946 року у Нюрнберзі за вироком суду було страчено головних нацистських злочинців, проте багато чого лишилось за кадром, зокрема в СРСР. Автор Без Табу розповідає про те, які деталі Нюрнберзького процесу замовчувала радянська пропаганда.
Злочини проти людства завжди караються так чи інакше. Принаймні, багатьом дуже хочеться в це вірити. Тому в контексті російської агресії проти України частенько озвучуються думки щодо організації міжнародного трибуналу після падіння/повалення тоталітарного кремлівського режиму. Неважливо навіть, де він відбудеться – в Гаазі чи в якомусь іншому місті. І очевидно, що в якості зразка доведеться розглядати суд на верхівкою нацистської Німеччини після завершення Другої світової війни.
Нюрнберзький процес може видатися надто добре та однозначно висвітленою сторінкою історії. Але лише до тих пір, поки хтось не візьметься розбиратися у дрібних деталях. Для пересічного українця знання про цю подію зводиться до п’яти слів: фашистів визнали винними та стратили. Пізніше виявляється, що судили не фашистів, а нацистів – ця несподіванка є першою, але не останньою для людини із радянською шкільною освітою.
Гьорінг та Гесс - головні "зірки" процесу
Скажімо, тоталітарна пропаганда протягом щонайменше півстоліття активно нагадувала підданим Кремля винятково про тих, кому було призначено смертну кару. Робилося це свідомо, адже жорсткі та жорстокі режими тримаються перш за все на суцільному страху. А на прикладі поплічників Гітлера громадянам СРСР показово демонстрували: хто на нас із мечем піде, той від меча й загине. Точніше, на шибениці. В якості виключення у вечірніх новинах раз-по-раз повідомляли про чергове прохання щодо помилування не страченого, але ув’язненого довічно Рудольфа Гесса.
Однак за підсумками судового процесу деяких підсудних не те що не позбавили життя, а й взагалі виправдали. Щасливчиків було аж троє. Перший – Ганс Фріче, одіозний пропагандист з міністерства пропаганди Геббельса. Другий – колишній рейхсканцлер Німеччини Франц фон Папен. Третій – колишній президент Рейхсбанка Ялмар Шахт. Усі вони померли власною смертю, причому двоє останніх дожили до 90 років. Навіть осуд з боку громадськості поступово зійшов нанівець.
Фріче, Шахт та фон Папен були випрвдані у Нюрнберзі
Чому радянські пропагандисти намагалися вперто приховати цей факт? Відповідь є очевидною: виправдання трійці було стратегічним провалом Москви. На Заході вже починала формуватися антирадянська коаліція, і учасники суду з боку Великої Британії, Франції та США таким чином висловили позицію щодо не менш токсичного за гітлерівський режиму Сталіна. На додачу попри протести СРСР не було визнано злочинними організаціями нацистський уряд, верховне командування Вермахту та генштаб. Це був останній та рішучий поштовх до розколу між учорашніми союзниками, що в підсумку призвів до нескінченної холодної війни.
Були й злочинці, чиєї доведеної провини у злочинах проти людства та інших гріхах для смертного вироку виявилося недостатньо. Екс-командувач нацистським ВМФ Карл Дьоніц вийшов на волю за десять років. Рейхспротектор Богемії і Моравії Константін фон Нейрат – за п'ятнадцять. До двох десятиліть позбавлення волі засудили керівника гітлерюгенду Бальдура фон Шираха та «головного зброяра» Альберта Шпеєра. Міністр економіки Вальтер Функ та наступник Дьоніца Еріх Редер отримали довічне (як і Гесс). Перевішати геть усіх, згідно початкового плану Сталіна, не вдалося.
Десятьох смертників було страчено 16 жовтня 1946 року було страчено у спортивному залі Нюрнберзької в’язниці. Одинадцятий – права рука Гітлера Герман Гьорінг – не став чекати і вчинив самогубство шляхом отруєння. Втім, це була геть не крапка, адже пристрасті іноді спалахували з новою силою. Наприклад, головнокомандуючого Вермахту Альфреда Йодля, який підписував Акт капітуляції Німеччини, посмертно виправдали у лютому 1953-го, однак за три місяці скасували рішення під тиском США.
Питання «а судді хто?» на порядку денному стоїть і досі, адже розслідуванням та винесенням вироків займалися геть не бездоганні члени суспільства. Радянський суддя Йона Нікітченко був активним учасником Великого терору 1937-38 років. Радянський же ж обвинувач, майбутній генпрокурор СРСР Роман Руденко, входив до складу однієї з особливих «трійок» НКВС і активно репресував українців. Були сумнівні особистості також серед представників країн-союзниць. Тож приказка «ворон ворону око не виклює» тут не спрацьовує.
Радянський прокурор Руденко - людина с темним минулим
Рупори Кремля замовчували ще один важливий нюанс: радянській стороні не вдалося спихнути провину за трагедію у Катині на німців. Цю справу у Нюрнбергзі могли взагалі не розглянути, якби не активне втручання Швейцарії та Швеції на правах нейтральних учасників процесу. Через це сторона обвинувачення вийшла непідготованою проти німецьких адвокатів – вони якраз цей варіант розвитку подій розглядали серед можливих. А прокурор Микола Зоря за спробу надати достовірні свідчення в тому числі за цим епізодом розплатився власним життям. НКВС із правдорубами інакше не чинив, як і організації – правонаступники.
Коли правда все ж випливає, пропагандисти награно знизують плечима. Мовляв, навіть ті, хто вижив чи не був засудженим, все одно стали вигнанцями у суспільстві, це значно страшніше за смертний вирок. При цьому майже ніхто не акцентує увагу на тому, що Німеччина досить швидко відновила свої позиції на світовому рівні. А дехто і досі сидить на атомній бомбі з мотикою в руках і свариться на всіх оточуючих.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець