Вдосконалений ланцюг. Як новій владі допомагає головний тоталітарний пережиток

У якості найбільш відповідної іллюстрації використана відома картина Івана Їжакевича

Головний пережиток радянського минулого, який гальмує майже всі позитивні зміни, - у центрі уваги оглядача Без Табу.

Лише на четвертий рік боротьби з проявами радянської сутності літературознавець Вареник зрозумів, що його бентежить. От скажіть, чи доводилося вами колись боротися з нашестям тарганів, мурах чи інших шкідників у власній оселі? Авжеж доводилося. Ви брали заздалегідь приготовану отруту і розбризкували її у кожному кутку, біля кожної щілини. Вам навіть на думку не приходило зекономити на отруті і не лізти, скажімо, під ліжко, бо непроханих гостей треба вивести геть усіх до одного. Якщо ж така думка раптом з’являлася, то означало це лише одне – ви не боролися, а імітували бурхливу діяльність.

Дещо схоже відбувається з рішучими українськими реформами©. Децентралізація дозволила регіонам отримувати більше грошей і витрачати їх на життєво необхідні речі – наприклад, на техніку для прибирання снігу. Українська мова повільно, але переконливо почала відвойовувати позиції у медіапросторі. Навіть перейменування міліції на поліцію дало певний ефект, хоча декому не вистачає клепки для визнання цього. Але біда в тому, що коли справа дійшла до ліжка, під яким лежить купа небезпечного мотлоху, новоявлені реформатори просто не стали туди лізти, вважаючи, що це не є якоюсь серйозною проблемою.

Головний пережиток радянського минулого, який гальмує майже всі позитивні зміни – не ліквідований чомусь інститут прописки. Так, хтось може зауважити, що з 2002 року ніякої прописки не існує, а є реєстрація за місцем проживання. Проте сутність від зміни набору літер у назві не змінилася жодним чином. На стіні сарайчика з анекдоту часів перебудови, наприклад, було написано непристойне слово з трьох літер, але насправді там лежали дрова. От і в даному випадку не варто клювати на косметичний ремонт вивіски – всередині анічогісінько не змінилося.

За великим рахунком, тоталітарний радянський режим скористався механізмом прописки задля того, щоб тримати під абсолютним контролем десятки мільйонів представників пролетаріату. Ця ідея не була новою – за часів кріпацтва, наприклад, приписаний до одного пана селянин частенько не міг без дозволу власника навіть зайти на чужу територію і фактично вийти з-під нагляду. Нагадаємо, житлова площа, яку роздавали у великих містах працівникам великих підприємств, ні в якому разі не була приватною власністю. Це іноді ставало зрозумілим навіть після розпаду СРСР. Скажімо, родини, що мешкали у сімейних гуртожитках Південмашу, навіть у 1998 році змушені були звітувати про переїзд до іншого помешкання перед житловим відділом заводу і не отримували за стару квартиру жодної копійки, бо заселялися туди на пташиних правах без жодного ордеру. Вдумайтеся ще раз: на восьмий рік незалежності на території України ще діяли базові принципи неіснуючої вже держави!

Деінде ці принципи діють і досі. Колега Могилевський у теплу пору року якось розповідав історію про людину, яка через бюрократичну тяганину не може відновити знищені вогнем особисті документи. Майже у всіх ідентичних випадках штамп у паспорті для працівників державних установ є значно важливішим за наявність, скажімо, документу, що підтверджує право власності на житло, в якому людина в теорії має бути прописаною. І справа навіть не в тому, що деякі занадто хитрі золотозубі тітоньки передпенсійного віку хочуть отримати хабара.

Існування інституту прописки в’яже деякі корисні ініціативи по руках і ногах. Візьмімо хоча б медичну реформу, якою зараз займається Уляна Супрун та її команда. Під час переходу від звичних дільничних лікарів до сімейних амбулаторій пересічному громадянину таки пропонують вибір, але не з максимально можливого діапазону варіантів, а з того, що може надати найближча лікарня – та сама, де приймають виключно за місцем прописки. Якщо інша районна лікарня ближча до вашої домівки або там працює той сімейний лікар, що ідеально вас влаштовує, то у відповідь на бажання укласти угоду вам піднесуть під носа дулю. Мовляв, чого ви сюди приперлися, хіба не розумієте, що "не положено".

Чому все так складається? Та хоча б тому, що сучасна політична еліта переживала становлення на зламі часів, між перебудовою та епохою малинових жакетів. Усі нинішні господарі життя чудово розуміли, що тоталітарна радянська система навіть за наявності сотень вад іноді була достатньо ефективною. Штамп у паспорті – ідеальний аналог ланцюга, на якому тримають собак. Гавкати? Можна. Їсти баланду, яку тричі на день дає тобі люблячий нібито хазяїн? Обов’язково. Вибігти за паркан та покачатися у травичці? Виключено, бо хазяїн тебе годує для того, щоб ти, Бровко, гавкав на всіх і кусався, а не катався на спині і дозволяв чухати собі живота. Свобода – це погано, фу, Бровко, фу, не можна…

Тому не дивуйтеся, якщо одного чудового дня щось піде не так, як нам хочеться зараз. Булгаковська Аннушка масла, звичайно, ще не розлила, але тільки тому, що не має потреби – після неї і минулого разу не прибрав ніхто. Такі справи, пані та панове.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!