Уроки французької. Перемога Макрона як знаковий момент для всієї Європи

Франція виходить із сутінків / Getty Images

Без Табу підбиває підсумки президентських перегонів Франції та констатує, що «зрада» відміняється, проте, до «перемоги» ще також далеченько.

Шоу під назвою «Вибори президента Франції» нарешті скінчилося. Його перебіг в цілому виглядав несподівано, а от кінцівка вийшла настільки передбачуваною, що навіть спостерігати за нею було не надто цікаво. За мотивами виборчих перегонів, звісно, напрошується чимало висновків. Але перш ніж їх робити, варто зауважити, що розглядати поточну ситуацію варто не стільки в контексті окремо узятої країни, скільки Євросоюзу в цілому. То ж що ми зрозуміли з багатої на події французької весни?

Європа та Франція зокрема почали значно сильніше довіряти молодим політичним діячам, таким собі представникам нової формації. Щоб усвідомити це, достатньо навести лише один цікавий факт: коли смертельно хворий Франсуа Міттеран здавав президентські повноваження Жаку Шираку, Еммануелю Макрону лишалося два з половиною роки до повноліття. Шлях від звичайного студента до голови держави за два десятиліття подолати за бажання можна – це ще до Макрона довів Маттео Ренці, який свого часу у 39 років (який дивний збіг, чи не так?) фактично став першою особою Італії. Раніше консервативні здебільшого європейці покладалися або на сивочолих дідуганів, або в кращому випадку на представників вікової категорії 45-55, які теоретично мали б вже «побачити смаленого вовка».

Подібна довіра, щоправда, не завжди виправдовується. Ренці, наприклад, протримався у кріслі голови уряду лише 33 місяці – він начебто й виграв так звану «апаратну боротьбу» у більш досвідчених опонентів, але ті зненацька завдали йому кілька болісних ударів в спину. Сталося це тому, що сам колишній міський голова Флоренції необережно повернувся до них спиною, водночас дозволивши налаштувати проти себе навіть частину лояльного електорату. Підсумок вийшов сумним: доленосний референдум було провалено, а замість єврооптимістів на перші ролі раптово почали виходити ліворадикальні популісти та безпринципні націоналісти з півночі країни.

Еммануель Макрон має обов’язково врахувати помилки колишнього прем’єр-міністра Італії і оточити себе максимально лояльними людьми, а не гратися у плюралізм думок. Щоправда, самої лише лояльності буде замало. Рейтинг Ніколя Саркозі свого часу стрімко впав в тому числі й через хронічну некомпетентність деяких міністрів та уряду в цілому. Персонажів рівня Павла Розенка, який досі збирається тримати прожитковий мінімум на звичному рівні, навіть якщо курс долара (не дай бог, звичайно) злетить в район 100 гривень, там не було. Але у пересічного французького виборця і вимоги до політиків вищі, ніж в українського. Простіше кажучи, варіанти з гречкою тут не проходять.

Далі ми раптово наштовхуємося на парадокс – незважаючи на те, що європейська публіка хоче бачити нові обличчя при владі, про готовність до зміни політичних поглядів говорити поки не варто. Французи, народ зазвичай максимально ліберальний, обрав найбільш ліберального з кандидатів у президенти. Це було так само прогнозовано, як і кількість голосів, що отримала Марін Ле Пен. Аналітики недарма говорили про 35% плюс-мінус, оскільки прорахувати електоральні симпатії було в принципі не важко. У Німеччині на поточних парламентських виборах зараз лідирують християнські демократи. Якщо хтось забув, то саме за їхнього правління чверть століття тому сталося возз’єднання східних та західних земель.

Схоже, що навіть в Італії може не відбутися суттєвих у порівнянні з минулим роком змін, на які так розраховують, скажімо, в Москві. Так, реформи демократів не надто вдалися, з цим сперечатися важко. Але адекватна частина місцевих виборців розуміє, що кращих варіантів поки не відшукати навіть вдень з вогнем. Маттео Сальвіні та його товаришам по Північній Лізі нема чого ловити в південних та центральних регіонах із закликами на зразок «Досить годувати Калабрію». Та й північ чудово розуміє: краще рухатися в ногу з часом і озиратися на партнерів по Євросоюзу, ніж ганятися за минулим. А минуле, на яке озираються праві, надто вже нагадує двадцяті-тридцяти роки попереднього сторіччя.

Результати будь-яких європейських виборів найближчим часом, звичайно, можна буде розглядати в контексті перемоги чи поразки Росії або України. Але в кращому випадку в якості замітки на полях. Доводиться повторювати сказане після нібито сенсаційної перемоги Трампа – президент перш за все захищатиме інтереси тих, хто його обрав, а не потенційних чи реальних закордонних союзників.

Ця теза є актуальною, коли йдеться про впливову країну, а не чергову бананову республіку. І тому Макрона зараз найбільше цікавитиме забезпечення потреб тих двох третин населення Франції, що віддали за нього свої голоси. Вищезгаданий Саркозі свого часу, до речі, цього не зробив, намагаючись вперто плазувати то перед Берліном, то перед Москвою, забувши про власну державу. Нагадати, чим все для нього скінчилося? Мабуть, не варто.

Головний же ж висновок прозвучить цілком очікувано: для розумного політика нова передвиборча кампанія починається в перший день нового терміну. Новий президент Франції з властивим йому молодецьким максималізмом має розуміти це, як ніхто інший. Кінець кінцем, навряд чи він не захоче переобратися за кілька років.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!