Тягни-Штовхай. Що заважає Україні рухатися у вірному напрямку

Щоб лани широкополі...

Оглядач Без Табу задався думкою, що ж насправді не дає Україні стати успішною державою.

Якщо вам доводилося у дитинстві читати казки про пригоди доктора Айболіта, ви майже гарантовано пригадаєте такого персонажа, як Тягни-Штовхай. У Корнія Чуковського, як і у першоджерелі Лофтінга, це була антилопа з двома головами на різних кінцях тулуба, у деяких інших джерелах вона перетворювалася на коня. Так чи інакше, але кожна голова іноді вперто намагалася тягнути тулуб у тому напрямку, який ввижався їй найбільш оптимальним. Це, зрозуміло, призводило до казусів, як приємних, так і не дуже.

фото - Kramatorsk.INFO

Саме ця химерна казкова істота першою спадає на думку, коли треба однією картинкою охарактеризувати суспільно-політичні процеси в Україні протягом останніх сорока місяців. На перший погляд, це начебто швидше добре, ніж погано. Раніше смикання спостерігалося лише в один бік – на північний схід, і бурлаки, що тягнули неосяжних розмірів канат, підбадьорювали себе голосним вигукуванням мантри "ми один народ". Зараз баланс почав потроху вирівнюватися, але чимало людей досі не розуміють, що покращити життя і рушити у правильному напрямку можна лише спільними зусиллями.

Майже на четвертий рік війни з несамовито ненажерливим географічним сусідом серед громадян України все ще знаходяться персонажі, які намагаються з усіх сил переписати якщо не історію, то вже точно офіційну позицію з приводу кровопролиття. Для них ця війна є "несправжньою", нібито громадянською, оскільки по обидва боки імпровізованої барикади (на їхню думку, звісно ж) знаходяться представники "одного народу", носії однієї мови та культури. Для них стають неприємним сюрпризом факти на зразок відсутності колядок російською мовою – такого, мовляв, не може бути, це все бандерівська пропаганда. Ну-ну, звичайно.

Вони намагаються встромити свого носа у будь-яку побутову ситуацію, аби переконати опонентів в тому, що українська мова та українська культура – навіть не міф, а придуманий кимось непотріб. Візьмімо хоча б історію, яка трапилася з Ларисою Ніцой та впертою російськомовною касиркою, ім’я якої, нажаль, лишилося невідомим широкому загалу. Прихильники старого вектору руху акуратно вивели конфлікт до площини моралі і почали шпетити письменницю за те, що вона – увага! – почала вимагати обслуговування тією мовою, що прописана у вітчизняному законодавстві. От же ж неподобство!

Насправді усе пояснюється значно простіше. Закон є закон, і його норми треба виконувати, а надто у столиці, яка має бути обличчям країни. В цьому контексті дуже кумедно слухати тих, для кого мова спілкування та побуту нібито не є принциповим питанням, а ковбаса нібито не стане менш смачною від того, якою мовою вас обслуговують у магазині. Чому ж тоді ці персонажі чіпляються за російську, якщо їм немає жодної різниці? Отож бо й воно.

Але побут – то лише дещиця, справжня бурхлива хвиля підіймається тоді, коли розмова доходить до питань війни. Нещодавня історія з оголошенням про призов офіцерів запасу, що закінчили військові кафедри, зненацька відкрила цілий вагон консервів, як сказали б деякі працівники ЗМІ. Чимало представників вікової категорії 30+ вже встигли висловитися на тему того, що вони давно віддали борг Вітчизні, не мають бажання допомагати "кривавій хунті" і взагалі добросовісно голосували за Януковича сім років тому. Тут конфліктна ситуація, щоправда, лише починає розпалюватися до рівня помітного за кілометр багаття, так що неприємних відкриттів буде чимало.

Хтось, звичайно, може зауважити, що у кожній цивілізованій країні подібний тягни-штовхай не те що присутній, але й суттєво впливає на державотворчі процеси. Можна згадати Бельгію – країну розміром приблизно з Дніпропетровську область, в якій зіштовхнулися лобами фламандці та валони. Можна згадати Італію та Лігу Півночі, лідери якої погрожують відокремленням Донбасу північних територій та вимагають припинити годувати південь. Якщо вже зовсім хочеться довести ситуацію до абсурду, то можна навіть США згадати – не повірите, мабуть, але там знаходяться іноді власні "сепаратисти", нехай і дуже своєрідні. Проте на Україну усі ці приклади не наліпиш, ані територіально, ані за іншими критеріями.

І тому саме зараз варто згадати про те, що гуртом і батька легше бити. А в нашому випадку мова взагалі йде не про батька, а про вітчима з хворобливими фантазіями, який і кровним родичем не є по суті. Або ми разом будемо рухатися у правильному напрямку, або так і залишимося на місці. Сила дії, як відомо, дорівнює силі протидії. Єднання – це, мабуть, перше, чого кортіло побажати багатьом під час різдвяних свят. Але дива, як відомо, стаються не лише на Різдво.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!