Трагічний символ. Роздуми до дня народження Тараса Шевченка

І мене в сім'ї великій

Оглядач Без Табу не втрачає нагоди згадати про свій природній фах та в якості дипломованого літературознавця пояснює, чому Тарас Шевченко – дійсно наше усе.

Кожна поважна країна має свій культурно-історичний символ в особі певного письменника, художника чи композитора. Але виміряти усіх одним мірилом, як відомо, неможливо. Майже під кожну з подібних визначних особистостей можна добряче підкопатися, і це лише додає інтриги.

Хто для українців виконує ту ж роль, що й Міцкевич для поляків чи Пушкін для росіян? Навіть учень молодшої школи миттєво дасть вам відповідь на це питання – звичайно ж, мова йде про Тараса Григоровича Шевченка. Протягом двадцяти років після здобуття Незалежності майже ніхто не намагався піддати сумніву роль Кобзаря в українській історії, літературі та культурі. Проте останнім часом виникає все більше і більше суперечок з цього приводу, особливо в день народження відомого художника та поета, що припадає на 9 березня. Що ж так не подобається незадоволеним критикам?

Є люди, яким дуже не подобаються деталі біографії ранніх літ митця. Аргументують вони свою позицію дуже просто – не може бути символом нації представник бідноти, селюк, що рано став сиротою і жив без копійки за душею, аж доки не потрапив до Петербургу.

"Непрезентабельно це якось", – додають ясновельможні пані та панове і мружаться нібито від огиди. Мружаться, забуваючи про те, що до вищого світу дуже непросто пробитися з самісіньких низів. Правда дійсно в тому, що більшість світових аналогів Тараса Шевченка були щонайменше вихідцями з середнього класу своїх часів. Але з часом виявляється, що вищезгадану групу критиків бентежить зовсім не це. Більшість з них, наприклад, в підсумку виявляються типовими міщанами, для яких використання української мови в принципі є ознакою "непрезентабельного" селянства.

Інших розлючує те, що Тарас Шевченко нібито не був ідейним патріотом України, а "пасквілі на царя та царицю" почав писати ледве не від нудьги. Якщо трохи покопирсатися у петербурзькому етапі життя митця, то можна насправді примітити неприємну тенденцію – молодого художника проблеми рідних земель певний час не дуже-то й цікавили. Але з роками він щоразу сильніше розчаровувався у монархії та монархах, що помітно з його творів. Це був саме крик душі, а не спроба жартома зачепити правителя, як це було у випадку з Пушкіним та Миколою Першим. Подібний розпач не може бути картинним та награним.

У російській історії Кобзар, до речі, і досі фігурує виключно як ренегат та зрадник. Персонажі, що досі з зітханням згадують про хруст французької булки, постійно повторюють одне й те саме: Енгельгард не дав його таланту згинути ще на ранніх стадіях, Жуковський, Брюллов та інші відомі діячі культури доклали максимум зусиль для того, щоб кріпак Шевченко став вільною людиною, перед ним відчиняли двері в усіх салонах та інших елітних закладах… І чим цей негідник відповів натомість? Неодноразовими спробами вкусити руку, що його годувала? Подібні прояви гніву, однак, є добрим знаком – якщо згадка про людину змушує московських імперців плюватися отруйною слиною навіть за півтора століття після її смерті, то щось вона точно зробила правильно.

Кінець кінцем, трапляються суто літературні сноби, яким не подобаються шевченківські лейтмотиви. Мовляв, все у Тараса Шевченка сумно та трагічно, все змальовується у чорно-сірих тонах, а на щасливий кінець у більшості творів годі і чекати. На додачу вони намагаються ще й приплести сюди текст гімну, до якого Шевченко взагалі не має стосунку – мовляв, у нормальній країні він починався б зі слів "хай живе", а не "ще не вмерла".

Таким шукачам позитиву за традицією варто радити хоча б іноді знімати рожеві окуляри. Чому? Та хоча б тому, що більшість подібних національних героїв та символів писали зовсім не казки. Поцікавтеся хоча б творчістю Роберта Бернса, якого сам Кобзар у наших краях навіки зробив безсмертним одним лише рядком: "А Борнц усе-таки поет народний і великий".

Якщо ж спробувати уявити себе по один бік барикади з критиками, то на якусь мить може дійсно здатися, що на роль "нашого усього" можна знайти кращу кандидатуру. Але от у чому справа: українці і досі (переважно несвідомо, щоправда) позиціонують себе як націю мучеників, що існує за принципом "бог терпів і нам велів". Нещодавня річниця загибелі Небесної Сотні вкотре це довела - нам значно легше та звичніше побиватися за мертвими, ніж підставляти плече допомоги живим. Так що з усіх літературних класиків претендентом на місце Шевченка могла б бути лише Леся Українка, що тривалий час боролася з майже невиліковною навіть зараз хворобою. Але для довершеності образу Ларисі Косач-Квітці не вистачає того самого шляху "per aspera ad astra", за який Тараса Шевченка водночас і люблять, і не люблять.

Іван Малкович. Промова на церемонії вручення Національної премії імені Тараса Шевченка

Так що з альтернативою все дійсно погано, шановні критики. Хіба що менталітет наш найближчим часом зміниться докорінно.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!