Ті, хто почули Донбас. Як правильно ставитися до тимчасових переселенців

Український Донецьк / Остров

Чи чує Україна Донбас та його жителів?

Журналіст Олексій Мацука останні два з половиною роки в поті чола працював на свою репутацію щирого правдоруба та адекватного рупора Донбасу. Працював для того, щоб розвіяти увесь напрацьований позитив однією неоднозначною тирадою. На перший погляд могло здатися, що він просто в черговий раз попросив "почути Донбас". Але розумний люд, який звик підозріло придивлятися навіть до позитивних нібито речей, побачив аж надто багато схожого з риторикою, типовою для попереднього так званого «рупора регіону» на ім’я Енріке Менендес. Іноді краще вчасно відійти на потрібну дистанцію, ніж спровокувати нескінченний конфлікт.

Але мало хто помітив серед потоку свідомості за авторством Мацуки одну до біса правильну думку. Настільки правильну, що її за часи незалежності регулярно повторювали багато авторитетних і не дуже людей, не пов’язаних один з одним. Не можна одночасно намагатися зібрати усіх громадян України в один великий гурт, зробити їх частинами одного величезного механізму і при цьому продовжуватися ділити їх на хороших та поганих. Причому поділ цей як був, так і лишився страшенно стереотипним. Але схоже, що востаннє ці слова сприймалися всерйоз 21 січня 1990 року, коли щонайменше шестизначна кількість людей утворила живий ланцюг від Львова до Києва.

Якщо говорити відверто, то у автора тривалий час майже не було позитивного досвіду спілкування з мешканцями Донбасу та вихідцями з тих країв. Українська мова як базова під час мислення та іноді спілкування, а також статус запеклого вболівальника футбольного клубу, який історично мав непрості відносини з представниками Донецької та Луганської областей, зближенню та пошукам компромісів якось не сприяли. Одного разу навіть довелося згадати про свої юнацькі легкоатлетичні перспективи та дати драла від корінних донецьких люмпенів, які у відповідь на почутий суржик (зауважте, навіть не українську мову, а саме суржик) ледве не застосували за призначенням уламки пивних пляшок. Одним словом, усе було навіть не погано, а дуже погано.

Ледве не єдиним виключенням був хлопчина, який працював вантажником в одному з цілодобових магазинів неіснуючої вже торговельної мережі. З ним можна було спокійно сісти попити кави під час ранкової передачі естафети денній зміні і поговорити за життя. (Так, не дивуйтеся, Гриць Якович у молоді та зелені роки працював справжнісіньким нічним охоронцем – чого тільки не роблять літературознавці у період становлення особистості, щоб заробити собі на харчі та житло). З поведінки та манери спілкування вантажника Юрка в принципі можна було догадатися, звідки він родом і яким повітрям дихав у дитинстві, проте жодних конфліктів не виникало. А несподівана зустріч з ним на околиці Дніпра минулого тижня і взагалі стала ледве не найприємнішою подією початку календарної осені. Істот, які зараз загарбали його рідні місця, Юрко щиро недолюблював ще тоді, коли ніхто не сприймав їх як потенційну загрозу, що вже багато про що говорить.

З роками, коли завдяки інтернету та професійній діяльності знайомств на окупованих нині територіях стало значно більше, сам собою напросився важливий висновок. Не місце народження і проживання, а оточення робить людину такою, якою вона є. В цьому контексті іноді дивно чути недоречні зауваження особливо екзальтованих представників україномовної інтелігенції, які вважають людьми десятого сорту навіть мешканців центральних областей, не говорячи вже про історично огидних їм "східняків".

Заради справедливості варто зауважити, що ця нелюбов є взаємною, оскільки мешканцям лівобережної України кілька десятиліть вперто вбивали в голови брехні про "фашистських прихвоснів" (в кращому випадку) та "бендерів-людожерів" (в гіршому), що мешкають західніше Збруча. Як прикро це не прозвучить, але побудувати щось дійсно схоже на соборну Україну навряд чи вдасться, доки благородні дони з обох боків не награються у Монтеккі та Капулетті.

Мало хто знає, через скільки труднощів зараз доводиться проходити тимчасовим переселенцям, які чудово розуміють, що нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. Їм дуже важко знайти собі житло та роботу, оскільки "донецька прописка" продовжує діяти на деяких ура-патріотів немов ганчірка на бика.

Правда в тому, що з Донбасу два роки тому дійсно виїхало чимало негідників, які закликали до своєї вотчини "ввічливих зелених чоловічків" та з відчуттям боргу перед Москвою голосували на злощасному референдумі, але не отримали в підсумку того, чого хотіли. Але є два важливих нюанси. По-перше, чимала кількість цих персонажів давно вже повернулася на окуповані території, оскільки жити у світі, заповненому синьо-жовтими прапорами та перманентною критикою Рината Ахметова, їм виявилося дуже некомфортно. По-друге, не варто стригти усіх під один гребінець – цей підхід є згубним за визначенням.

Головне – не збиватися на банальщину з розряду "Україна не чує Донбас". Проблем зі слухом тут ні в кого, наче, немає. Проблеми з взаєморозумінням, звичайно, трапляються, але це вже цілком робочі моменти. Якщо мрієте про добре ставлення до себе, то доведеться аналогічно ставитися до оточуючих. Хоча дозволяти сідати собі на шию не варто.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

фото, що ілюструють різні погляди мешканців Донбассу, - інтернет-видання "Остров"

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!