The Special One. Що насправді означає заява Байдена з приводу особливого статусу Донбасу

Big brother is watching you / Getty Images

Захід, що втрачає терпіння, Україна, яка втрачає час, та Донбасс, якому вже нема чого втрачати.

Чим менше часу лишається до президентських виборів в Америці, тим частіше пересічний українець звертає увагу на події, що відбуваються по той бік Атлантики. Цю цікавість дуже легко пояснити – Україна зараз перебуває в становищі команди-учасниці легендарного шоу "Форт Буайяр". Треба встигнути відхопити собі якомога більший шматок дармової начебто допомоги, доки не зачинилися ґрати, які не дозволять потрапити до скарбниці. А зачиняться ґрати саме в той момент, коли Барак Обама залишить Білий дім.

Проте у Вашингтоні теж сидять не дурні з патологічною звичкою гратися у благодійників. Україна – не Ліберія, тут нема людини, яку умовна Мішель Обама могла б по-товариськи поплескати по плечу, сказати "This is my friend" та покликати пити каву. Більше того, якби на нашу територіальну цілісність зазіхала не Росія, а Угорщина чи, скажімо, Румунія, то західні партнери мовчки спостерігали б за цією тяганиною, повільно поїдаючи смажену кукурудзу. Пам’ятаєте, що сказав Менахем Бегін, коли ліванські християни під мовчазним наглядом ізраїльських військових влаштували різанину у таборах палестинських біженців тридцять з лишком років тому? "Мене не хвилює те, що неєвреї вбивають неєвреїв". Американці, звісно ж, висловилися б значно коректніше, але правда в тому, що гіпотетичний перехід Закарпаття під контроль Будапешта на їхні позиції у світі глобально не вплинув би аж ніяк.

Щоб отримати свою порцію реальної допомоги включно з летальним озброєнням, Київ повинен доводити, що статус реального союзника США є важливішим за статус країни третього світу. Але останнім часом навіть шарудіння з приводу рішучих реформ спостерігаються нерегулярно, не говорячи вже про справжні дії. Мова, звичайно, не про Україну взагалі, а про вирішення питання з тимчасово окупованими територіями та так званою сірою зоною. Саме ця пасивність і спровокувала дивну на перший погляд заяву Джо Байдена з приводу готовності Києва визнати особливий статус Донбасу. Усе значно простіше, ніж може здатися.

Вашингтон чудово розуміє, що Київ не готовий до надання Донбасу особливого статусу. Брюссель чудово розуміє, що Київ не готовий до надання Донбасу особливого статусу. Москва чудово розуміє, що Київ не готовий до надання Донбасу особливого статусу. Це розуміють навіть Катманду та Антананаріву, які в цій історії навіть на роль сторонніх спостерігачів не тягнуть! Міжнародна політика давно вже не схожа на громадську лазню – тут нема ні голих, ні дурних. У цьому контексті спроби нової української влади замилити стратегічним партнерам очі виглядають непристойно ризикованими.

Дивіться самі. Ми два роки годуємо Захід обіцянками покарати організаторів заворушень на Сході України, які в підсумку переросли у повноцінну війну. Але більшість з тих, хто підстилав соломку для російських диверсантів, не просто мешкають на підконтрольній Києву території, не знаючи жодних негараздів – вони ще й свої політичні позиції зберегли та мають непогані шанси на реванш на наступних парламентських виборах. «Бідолаху» ж Єфремова можна вважати виключенням з правила.

Ми говоримо про необхідність влаштувати повноцінну економічну блокаду окупантам, але натомість влада створює міністерство з питань тимчасово окупованих територій – відомство, яке втілює в життя хворобливу мрію Георгія Туки. Ви ж не забули, про що мріяв колишній голова Луганської ВЦА? Правильно, про повноцінну торгівлю з представниками так званих «ЛНР» та «ДНР», причому не лише вугіллям. Про небажання відповідних органів швидко та рішуче розібратися з тими, хто примудряється отримувати соціальні виплати і там, і тут, говорити навіть не варто.

Складається дивна ситуація: де-юре окуповані території не мають жодного особливого статусу, але де-факто все стрімко до цього йде. Найбільше поточний стан справ задовольняє, звичайно ж, Росію. Кремлівські стратеги вже почали мацати ґрунт на територіях, готових до нових заворушень – наприклад, нещодавно з’явилася інформація про бажання Сербської Країни відокремитися від Боснії та Герцеговини. На Донбасі ж усе відбувається за тим сценарієм, про який Москва мріяла, але мовчала, щоб раптово не зурочити. Так звані польові командири заповзято крутять один одному в’язи, аморфна більшість вже не вимагає хліба та видовищ – аби тільки гірше не стало, а Київ все ще продовжує витрачати гроші на райони, які абсолютно не контролює. Це бентежить Вашингтон навіть більше, ніж непереконливі дії української влади: навіть американцям іноді буває кепсько, коли у сусіда та заклятого ворога справи починають йти надто добре.

І саме тому усім зацікавленим сторонам доведеться поворушитися. Особливо нам, оскільки вікно можливостей закривається за кілька місяців. Розчищати авгієві конюшні без допомоги західних партнерів буде непристойно важко. А все може скластися саме так, якщо робити висновки з результатів останніх дебатів між Дональдом Трампом та Хілларі Клінтон, про які мова піде іншим разом…

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

фото - Getty Images

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!