Тарас Шевченко як ідеальний символ української нації

09 марта, 08:25
І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій не забудьте пам'янути - фото 1
І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій не забудьте пам'янути

Автор Без Табу у день народження Тараса Шевченка розтлумачує, чому Кобзар – «наш все».

Питання про обрання когось з митців національним символом у нас поки не стоїть так гостро, як у сусідів-окупантів. Там, власне кажучи, про митців і мови нема – то Сталін якийсь вилізе за підсумками голосування загальнонаціонального, то Олександр Невський, який начебто побив шведів (причому в історії самих шведів про цю подію жодної згадки). Ми ж поки навіть не дозріли до визначення якоїсь загальної концепції вибору. І тому за нульовим варіантом таким собі тотемним персонажем лишається людина з купюри номіналом у сто гривень.

Значущість постаті Тараса Шевченка неодноразово ставилася під сумнів навіть після того, як на той світ відправився його головний ненависник – Олесь Бузина. Ті, кому кортить відшукати якусь претензію на адресу Тараса Шевченка, знаходять її миттєво. Наприклад, дехто стверджує, що молодого ще художника Шевченка не можна сприймати як символ одвічної української боротьби за волю і правду, бо він крутився поруч з російськими імперськими митцями та навіть кріпаком перестав бути завдяки їхнім старанням. Мовляв, контакт з ворожими силами ніколи не грає на руку національно-визвольному руху.

Але цю претензію побиває потужний контраргумент: чи можете ви назвати бодай одного кандидата на почесне звання «наше все», якому б не довелося працювати пліч-о-пліч з антиукраїнськими елементами? Не можете, бо таких просто не було. Той же Іван Франко змушений був чимало взаємодіяти з поляками, які не бажали Україні суверенітету так само, як і московити. Про діячів культури, що проживали на території Російської імперії, годі й говорити – вони без благословення царського оточення не досягли б того, що здебільшого мали. Тож не Шевченком єдиним.

Дещо маніпулятивно в контексті автора «Кобзаря» виглядає і мовне питання. Те саме, яке визначає Гоголя як російського, а не українського письменника. Так, у творчості Шевченка трапляються твори, написані російською. Але це проза, яка і в контексті української літератури не надто розглядається, і в шкільній програмі не висвітлюється. Та й про питання пріоритетів не варто забувати, оскільки поезія для Кобзаря значила більше за численні повісті. І саме вірші зробили йому ім’я на вкраїнських землях.

Головна ж претензія лишається сталою: чому історично-культурним символом України має бути людина, що писала переважно тривожно-журливі речі і майже не вірила в позитивне майбутнє? Ті, хто ставлять це питання, схоже, зовсім не розуміють деяких особливостей утворення та становлення певних націй. Зате їм хочеться, аби навіть в часи жалоби ми не сумували, а поводили себе як серби з невмирущими циганськими оркестрами та іншими балканськими веселощами. А то народу негативу вистачає і в телевізорі, мовляв.

Гаразд, давайте подивимося на українську культурну спадщину з цього ракурсу. Серед визначальних літературних творів писанини у стилістиці «травичка зелена, сонечко сяє» майже нема. Боротьба, журба, страждання і «сподіваюсь, поки дихаю» від Лесі Українки як вишенька на торті. Аналогічна картина з українським (дійсно українським) кінематографом – здебільшого тут ліричні або не дуже драми, часто без жодного натяку на щасливий кінець. Навіть у перших рядках гімну акценти розставлено дуже симптоматично: «ще не вмерла» замість «ще жива».

Увага, питання: з якого дива цей асоціативний ряд має закривати не жертва царського режиму, що виливала на папір не лише свій, але й всеукраїнський біль і тугу, а якийсь показний блазень? Національні особливості формуються протягом десятиліть і століть, і культура різних періодів є свого роду літописом, відображенням емоційного стану нації. І нашу довготривалу пригніченість дуже важко приховати. Найбільший культурний позитив, який ми маємо в часи Незалежності – це, якщо вже бути відвертим, творчість Подервянського. Весело, ефектно, але з матюками та без жодного стовідсотково позитивного персонажу. До шкільної програми такі речі не запхати, а майбутнім володіє саме той, хто володіє свідомістю нових поколінь.

Розумієте, не може виникнути нескінченного «циганського оркестру» там, де червоний – це любов, а чорний – це журба. Там, де саме червоний і чорний кольори стали символами боротьби за волю. Якщо вже так хочеться безмежного позитиву, то полетіти на Ямайку ще ніхто не забороняв. Але в чому парадокс: філософії «абсолютного позитиву» в наші часи притаманні хіба що країнам третього-четвертого світів. Тому і батьківщина Боба Марлі тут згадана недарма – треба ж придумати, чому радіти, якщо справи кепські, а виправляти щось нема ані ресурсів, ані бажання? Тільки сиди собі на печі та жуй калачі.

Тож Тарас Шевченко в якості поточного історично-культурного символу органічно вписується в українське сьогодення. Кріпак та син кріпаків, сирота з ранніх літ, який мав стати представником другого ешелону російської інтелігенції, але відчув поклик рідної крові. І, звісно ж, нарвався через це на покарання від тоталітарного та антиукраїнського, нехай і не комуністичного режиму. Людина не без недоліків, але все ж дуже символічна постать.

Не подобається такий варіант? Пропонуйте щось своє, тільки без недієздатних аргументів.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

 
Без Табу

Публикации