Стрілецькі хроніки: Як українці воювали з Росією сто років тому

УСС - основа майбутньої української армії / фото - Музею визвольної боротьби України

У серпні 1914 року почалося формування легіону Українських січових стрільців – першого в новітній історії України національного збройного формування та, мабуть, найбільш боєздатного з'єднання імперії Габсбургів.

На початку минулого сторіччя розмови про українську самоідентифікацію та боротьбу за створення власної незалежної держави мали здебільшого декларативний характер. Українство на території Російської імперії фактично було поза законом – мешканці Лівобережжя для центральної влади в Петербурзі були «малоросами», непевною етнічною групою, якій (на думку династії Романових та її оточення, звісно ж) потрібно було трохи часу, аби усвідомити себе частиною російського народу. Прояви навіть зародків націоналізму каралися нещадно при тому, що в деяких інших губерніях імперії на подібні речі закривали очі. До українських земель масово завозили росіян, наділяючи їх привілеями. Зокрема, так у Києві опинилась родина Михайла Булгакова.

На землях, що належали Австро-Угорщині, в свою чергу, умови були дещо кращими, але для повноцінної боротьби українців за самовизначення все одно не підходили. Так, на політичному рівні українців вже почали відрізняти від поляків, що було неабияким досягненням. Те ж саме спостерігалося і на рівні культурному. Але чогось таки не вистачало. Наприклад, власного «силового блоку», вогневої підтримки в прямому та переносному сенсі. Ніхто не був застрахованим від того, що одного разу власні позиції відстоювати доведеться не лише на словах і не лише в рамках внутрішньодержавного конфлікту.

Престолонаслідник імперії інспектує український легіон

Ось тут і стала очевидною головна різниця між двома сусідніми імперіями. В Росії монополію на силу мала виключно влада. Параноя імператриці Олександри, яка охоче смикала за ниточки свого чоловіка-ганчірку Миколу Другого, та наближених до неї людей, на той момент якраз сягнула піку – будь-яка людина зі зброєю в руках без санкцій дому Романових становила небезпеку щонайменше в теорії. В Австро-Угорщині ж напередодні Першої світової війни погляд на добровольчі загони був в найгіршому випадку філософсько-байдужим: усі відчували, що на континенті неспокійно, і розуміли, що кілька сотень додаткових штиків зайвими у випадку активних бойових дій не будуть.

На такому підґрунті і з’явилися в тому вигляді, в якому вони потрапили до підручників з історії, Українські Січові Стрільці. Окремі товариства і загони існували ще з 1913 року, але про це зазвичай мало хто згадує. Чому? Тому що згадувати особливо нема про що. Процес становлення руху супроводжувався дрібними чварами – наші сучасники зараз точно сказали б, що патріоти повинні не чубитися, а шукати і знаходити спільну мову. При цьому паралельно розроблявся власний військовий однострій, а «тренувальний процес» і взагалі не припинявся. Лишалося тільки дочекатися події, що мимоволі змусить об’єднати зусилля. І сталася вона 28 липня 1914 року, коли фактично розпочалася світова війна.

Треба, звісно, віддати належне новоствореній Головній Українській Раді – міжпартійній організації, що утворилася у Львові на п’ятий день війни. Розмова ГУР з офіційним Віднем була короткою, але продуктивною. Умови взаємодії були простими як дві копійки: ми допомагаємо вам у бойових діях, ви в разі перемоги надаєте нам широку автономію. Габсбурги і вибору-то особливого не мали, особливо після того, як дізналися, що в лавах УСС може опинитися п’ятизначна кількість бійців. Після того, як сторони вдарили по руках, Австро-Угорщина сміливо оголосила війну царській Росії.

Кілька тижнів потому мав місце досить символічний випадок. Перші загони стрільців, яких от-от мали відправити воювати на Закарпаття, повинні були дати клятву слугувати своєму народові. Початковий зразок тексту, надісланого з Відня, швидше був схожим на клятву на вірність імперії. Тому його довелося суттєво відредагувати, щоб усе виглядало правильно та патріотично з української точки зору. Габсбургам довелося проковтнути і це – російське вторгнення було неминучим, тому формальності відходили на другий план.

Один з керівників ГУР та ініціаторів створення УСС Кость Левицький свого часу так пояснював вибір союзника: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов'язалися були — шанувати самостійність України,— і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відобрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частею російського народу. Царський уряд відобрав українському народови його найсвятійше право,— право рідної мови. В царській Росії нинішного дня найбільше поневолений — український нарід … Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше виб’є година визволення України».

Як бачите, вже з сотню років тому українські політичні діячі чудово розуміли те, чого не розуміють сучасні «народні обранці».

Не варто дивуватися тому, що добровольці-січовики на початковому етапі війни на Східному фронті були ледь не найпродуктивнішим бойовим з’єднанням з боку австро-угорців. Через це і завдання перед ними ставилися небезпечні і ризиковані. Проте битви, в яких УСС несли суттєві втрати, перелічити можна на пальцях однієї руки. Та й у виграній суперечці за гору Маківка, і в програній П’ятій Галицькій битві сили від самого початку були нерівними в кількісному плані. Потім, щоправда, переможна хода скінчилася, і стрільців довелося відвести до тилу аж до кінця 1917 року, коли підсумок великої війни передбачити вже було неважко.

Вплив УСС на подальшу історію національно-визвольної боротьби переоцінити важко. Варто перш за все згадати про те, що це товариство стало чудовою кузнею кадрів для наступних поколінь націоналістів – той же Євген Коновалець отримав безцінний командирський досвід, перебуваючи на чолі створеного у Києві 1918 року стрілецького куреня.

Але біда в тому, що патріоти з двадцять першого сторіччя надто вже активно повторюють помилки патріотів зі сторіччя двадцятого. І це при тому, що довоєнну хроніку стрілецьких товариств можна хоч зараз видавати під назвою «Як не варто йти до спільної мети».

Українським добровольцям в Австро-Угорщині свого часу вистачило року, аби нарешті переступити через деякі надто вже особисті нюанси. Українським добровольцям у незалежній Україні поки що і трьох не вистачило.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!