Смерть варта того, щоб жити: Як почував би себе Георгій Гонгадзе у сучасній Україні

16 вересня - день пам'яті Георгія Гонгадзе

Пам’яті Георгія Гонгадзе

16 вересня 2000 року стало одним з тих днів, який назавжди змінив життя цілої країні. Проте тоді за усіма канонами жанру про це ніхто навіть не здогадувався. Була субота, осінь вже повноцінно вступила у свої права – це зараз можна розгулювати посеред вересня у самій лише футболці, а тоді доводилося одягатися достатньо тепло. Ніхто, здається, не помітив зникнення звичайного чоловіка, який намагався своїми діями написати правильну історію епохи, яка ще не встигла закінчитися. І тим більше - ніхто не здогадувався про те, що загибель Георгія Гонгадзе наробить більше галасу, ніж будь-яка з його дій за життя.

Останнім часом багато людей дуже полюбили грати у гру під робочою назвою "А що, якби…" і приміряти особистості загиблих героїв на сучасні реалії. Декого, наприклад, давно хвилює цікаве питання: яке місце посідав би у сучасному політикумі В’ячеслав Чорновіл з його радикальним бажанням зробити з Україну європейською державою і з вічним потягом до пошуку компромісів, що іноді заважали одне одному? Не дивно, що схожим чином намагаються розікласти по полицях і Георгія Гонгадзе. Гарантовано можна сказати одне – якби він лишався живим по сьогодні, то не сприймався суспільством настільки однозначно, як сприймається зараз. І це при тому, що нічого поганого Георгій взагалі-то не робив – просто часи помінялися.

Багато хто зараз дорікав би йому участю у афганській війні, яка за великим рахунком була спробою збудувати в Азії чергову соціалістичну державу зі статевою рівністю, ленінськими мемуарами та батонами за 22 копійки. Але подумайте самі: якщо вас пограбували у темному провулку та вдарили цеглиною по голові, ви ж не будете винуватити в усіх своїх бідах цеглину, чи не так? От тому і варто пам’ятати про те, що абсолютна більшість воїнів-інтернаціоналістів опинялася в Афганістані у добровільно-примусовому порядку. А інтелігент у третьому щонайменше поколінні очевидно їхав туди не для того, щоб робити військову кар’єру. Зате афганський досвід не раз ставав йому у пригоді вже під час журналістської роботи.

Знайшлися б і ті, хто засуджував би активну боротьбу Гонгадзе за незалежність Грузії та особливо за участь у грузино-абхазькому військовому конфлікті. Так, навіть зараз, коли надмірно агресивний географічний сусід відкусив на сході чималенький шматок української території і був би не проти відкусити ще, багато хто вважає, що у таких випадках братися за зброю недоречно. Парадоксально, що в українському суспільстві і досі існує одразу декілька хибних поглядів на події в Абхазії. Одні вважають, що варто було поважати законне право абхазів на самовизначення, прописане у конституції 1925 року. Інші наполягають на тому, що грузини при усій своїй справедливій нелюбові до Москви нібито узяли на озброєння методи Кремля. Насправді ніхто у Тбілісі і не думав переконувати абхазів у тому, що вони з грузинами є одним народом, та й про безпосередню участь Росії у цьому конфлікті недалекі критики намагаються мовчати. Але хто ми такі, щоб піддавати слова цих критиків сумніву, чи не правда?

Але цікаво насправді інше – як би себе позиціонував живий-здоровий Гонгадзе в Україні зразка 2016 року? Коли він намагався виставити на світ божий недоліки режиму Кучми, то, мабуть, і подумати не міг про те, що події дев’яностих років на фоні майбутніх скандалів та переділів влади будуть лише квіточками. Напевно, Гія був би активним учасником обох українських революцій, а у більш мирні часи дотримувався б максимального нейтралітету, як робив це завжди. І майже ніхто не знав би про те, що відбувається у нього в середині, в душі. Усі бачили у ньому виключно борця за справедливість з повільно сивіючими скронями (а спробуй тут не посивіти, справді) і полум’яним, але в той же час дещо сумним поглядом, який взагалі-то дуже личить стереотипному грузину.

Прикро, що майже усі старання Георгія з часом в кращому випадку перетворилися на пил. Навряд чи за його життя Українська правда – видання, у створення якого Георгій вклав чимало сил та ресурсів – дозволяла б собі давати слово одіозним персонажам, яких пригодовують ворожі сили, та звичайним українофобам. А негідників, які замовили його вбивство, і досі намагаються усіма силами відбілити. Наприклад, нещодавно стало відомо, що одному з безпосередніх виконавців злочину запропонували цікаву угоду – суттєве скорочення терміну ув’язнення в обмін на відмову від свідчень, які доводять провину нинішнього почесного гостя відкриття YES 2016 Кучми та його обслуги у замовленні вбивства. Якщо цей план таки втілиться у життя, то хтось точно втратить віру у людство або щонайменше в українську судову систему та правоохоронні органи.

Але найбільш цинічною річчю здається спроба поставити на один щабель з Гонгадзе умовного Бузину. Причому роблять це не маргінали, які давно втекли до Росії і плюються отрутою в український бік за фіксовані гонорари, а люди та видання, які мають щонайменше на папері цілком собі правильну політичну позицію. Вдумайтеся ще раз – Гонгадзе та Бузина. Це навіть не принц та жебрак, це щось більш дивне та неспівставне.

Тому давайте просто помовчимо і пом’янемо людину, яка намагалася своїми діями написати правильну історію епохи, що ніяк не скінчиться.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Цей матеріал вперше надруковано на Без Табу - 16 вересня 2016 року - у 16 роковини зникнення Георгія Гонгадзе. Згадана у тексті YES в 2018 році знову проходить у дні, коли зник журналіст

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!