Синдром непослідовності: Як різна реакція на зраду шкодить її правильному сприйняттю

Справа сина Авакова як лакмус / Схеми

Оглядач Без Табу на прикладі останніх резонансних подій показує, як спрацьовують подвійні стандарти та відбуваються маніпуляції громадською думкою.

Чи звертали ви останнім часом увагу на те, що наше суспільство підкосила дивна і майже невиліковна хвороба? Мабуть, що ні, бо в іншому випадку цей текст не мав би жодного сенсу. Але суцільна байдужість, небажання перевіряти фактаж та непослідовність не просто гальмують деякі цілком корисні та позитивні процеси – вони спотворюють картину реальності. І якщо до відмовки «моя хата скраю» всі вже давно звикли, то інші вади досі несамовито обурюють.

Візьмімо, наприклад, «справу рюкзаків», точніше, спроби певних сил, близьких до МВС та «Народного Фронту», вплинути на хід учорашнього судового засідання. Спроби ці чомусь не викликали всеохоплюючого обурення на відміну від погрому, який минулого тижня вчинили прибічники Миколи Кохановського разом з нардепом Мосійчуком у Святошинському райсуді. Так, збитків цього разу було завдано значно менше, ніж минулого, і трощити начебто ніхто нічого не збирався. Проте народний депутат від НФ Денис Дзензерський, що огидно борсається пальцем у роті, сидячи у кріслі, призначеному для судді, – це навіть більша зрада, ніж бійка радикалів зі спецпідрозділом поліції на фоні руїн євроремонту. Зі сторони це дійсно виглядає як натяк на те, хто насправді є владою.

Господар життя / Нардеп Дзензерський у Святошинському суді

Лідери громадської думки та народні обранці, що до НФ стосунку нібито не мають, поводять себе не менш дивно. Одні намагаються якомога сильніше копнути НАБУ, інші охоче підхоплюють розтиражований вже темник Княжицького і називають затримання Олександра Авакова «актом політичної помсти» а самого міністерського синка – ледь не заручником (хоча, чому ледь – Ляшко так і сказав).

У відповідь напрошується лише одне питання: шановні, а відколи це фінансова махінація (за великим рахунком та ж крадіжка) стала суто політичним злочином? Кримінал є кримінал, і неважливо, скільки вкрали – двадцять гривень, двадцять тисяч чи двадцять мільйонів. На все є відповідна стаття кримінального кодексу. До речі, про винуватість/невинуватість міністерського синка агенти впливу намагаються не говорити взагалі, бо мовчання – золото.

Навіть звільнення Авакова-молодшого з-під варти на відміну від звільнення Кохановського загал чомусь спокійно проковтнув. Тут, щоправда, з невдоволеними народними масами можна було частково погодитися: командира сумнівного добровольчого батальйону довелося відпускати через те, що тримати його за ґратами можна було лише 72 години. Тобто правоохоронно-судова система недопрацювала за визначенням. А у випадку з нащадком голови МВС все звелося до банального та звичного взяття на поруки. Дехто, звісно, мовчить, бо встиг раніше зірвати голос в аналогічних ситуаціях, але тим не менш…

Екстрадиція чи не екстрадиція?

Звільнення під заставу покидька Владислава Каськіва і взагалі не викликало навіть найменшого ажіотажу. Хоча тут вже точно було чому обурюватися. По-перше, застава у 160 тисяч гривень для злодія, який свого часу накрав щонайменше 400 мільйонів, виглядає немов надмірно очевидний натяк на гру в піддавки. По-друге, протеже Сергія Льовочкіна на заставу витратив менше, ніж на переліт з Панами до Києва (якщо, звісно, вірити версії, відповідно до якої він прилетів з власної волі). По-третє, особливо повеселила апеляція до статусу підсудного як багатодітного батька. Цікаво просто, наскільки активну участь в житті та вихованні власних дітей утікач приймав, перебуваючи у Західній півкулі? Зате юридичний привід «увійти в непросте становище» у правосуддя є. По-четверте, в черговий раз виставим себе клоуном Юрій Луценко, коли написав переможну реляцію про екстрадицію Каськіва. Написав та ще й підставив поважних порохоботів – Бірюкова та Ар’єва, які поспішили заспівати оди генпрокурору без діплома.

Наші дотепники, втім, на усі ці процесуальні провали уваги не звертають. Їм цікаво лише жартувати про Панаму, як про країну третього світу, що живе виключно за рахунок чужих офшорів. От тільки про важливіші речі ніхто чомусь не розповідає. Про те, наприклад, що Панама не перетворилася на Гондурас 2.0 лише виключно втручанню США у зовнішні та внутрішні справи держави. Про те, що саме через прискіпливий американський контроль Каськіву минулого року не дали втекти до Коста-Ріки та розчинитися у безкрайніх вічнозелених джунглях. Про те, що середньомісячна зарплатня у далекій заморській державі перевищує українську в кращому для нас випадку в два рази. Якщо озвучувати усі ці факти, то зовсім не Панама видасться країною третього світу. А соромитися ой як не хочеться, чи не так?

Навіть із таким простим маркером, як участь у війні з Росією на українському боці, не всі можуть розібратися до пуття. Ті, хто продовжує лити бруд на Аміну Окуєву та її чоловіка, цей аргумент в якості якщо не виправдання, то хоча б приводу для поваги навіть розглядати відмовляються. А два тижні тому вони ж захищали за його допомогою народного депутата Барну, якого від імпровізованого суду Лінча під Верховною Радою врятував лише Саакашвілі. Мовляв, яким би дурним не був нардеп від БПП, але участь в АТО і контузія мають списати усі грішки. Шановні, ви там вже визначтеся якось з конкретною позицією, будь ласка. Бо не може один і той самий фактор водночас і бути своєрідною індульгенцією, і не бути нею.

Коли подібну плутанину влаштовують пересічні громадяни, то її ще якось можна (але не треба) виправдати наслідками впливу, скажімо, радянської системи освіти. Але що робити, коли смуту сіють ті, хто має вносити ясність – ЗМІ, лідери громадської думки та політичні діячі? Нема бажання завершувати оповідь типовим «далі буде», але примітки на полях робити доведеться, схоже, регулярно.

Тож не втрачайте пильності.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!