Симетрична відповідь. Які норми варто прописати у новому законі про освіту

10:15, 23 октября
3
Час братися за науку - фото 1
Час братися за науку

Що заважає вітчизняним школі та освіті стати по-справжньому українськими.

Тридцять років тому українська мова у школах та деяких інших навчальних закладах УРСР викладалася суто символічно. Викладалася виключно для створення якоїсь дивної ілюзії вибору, оскільки офіційно усі люди від Чопа до Ізвариного були представниками єдиної спільноти під назвою "радянський народ", а не українцями. Якщо у тодішніх нащадків пересічних гречкосіїв виникало бажання перевершити життєві досягнення батьків, їм так чи інакше потрібно було володіти російською і тільки російською мовою. На цьому рівні вибору вже не було.

Якщо вам колись раптом трапиться до рук підручник з української мови та літератури для учнів третіх класів під редакцією М.В.Сокирко, не пожалкуйте витратити кілька хвилин на поверхове вивчення його змісту. Автори червоною ниткою протягнули від першої до останньої сторінки традиційну ідеологічну настанову: лише невпинний рух за маршрутом "жовтеня – піонер – комсомолець – член партії" може дозволити людині вести нормальне радянське життя.

Ця клята агітка під виглядом шкільного підручника побачила світ у 1982-му, а у 1989-му її перевидали. У Москві в цей час так звані ліберали і демократи вже домагалися відміни шостої статті радянської конституції, за умовами якої влада в країні належала КПРС. В УРСР вже розгортав широку діяльність Народний Рух та інші патріотично налаштовані громадські організації. А в українських школах все ще агітували дітвору надягати значки у формі п’ятикутної зірки, щоб одного чудового дня проміняти їх на червоні краватки і рухатися далі за "партійною" лінією.

Двадцять років тому становище дещо покращилося. В середньому близько половини загальноосвітніх шкіл країни викладали українською не лише рідну мову та літературу (що в принципі логічно), але й інші наукові дисципліни. Проте на фоні покращення пропозиції змінився в гірший бік попит. Лесь Подервянський вустами безіменного депутата у "Нірвані" недарма тоді іронічно відзначив, що "Росія нам друг, товариш і брат". Саме так думали тодішні батьки, яким належало віддавати дітей до школи – як молоді, так і не дуже. Та й підручники деякі були написані методом лобового перекладу з російської, що негативно впливало на якість наданих знань. Сучасні поборники двомовності тоді б сказали, що мовне питання ще не було на часі.

Десять років тому усе нібито перевернулося з ніг на голову. Події на Майдані розбурхали болото, чимало українців нарешті згадали про те, що вони зовсім не безлика сіра маса, що лишилася від "радянського народу". Але от же ж біда – з однієї крайнощі країна кинулася до іншої. Підручники почали переписувати за принципом "неважливо, наскільки правильно написано – аби тільки жодне слово не було схоже на російську мову". В Україні, де точні, скажімо, науки востаннє викладалися не російською мовою ще за царя Панька, це могло б спричинити чималенький колапс. Але на щастя для тодішніх учнів викладачі готові були йти на компроміс і викладали саме тією мовою, яку розуміла абсолютна більшість. Ніхто тоді ще не розумів, що батіг не працює без солодкого виробу в якості необхідної противаги.

До чого увесь цей історичний екскурс? А до того, що зараз в Україні нарешті визріла ситуація, за якої систему шкільної (для початку, звичайно) освіти можна українізувати максимально безболісно. За великим рахунком, сьогодні варто використати той самий алгоритм, який радянські чиновники від освіти використовували в УРСР тридцять років тому. Але за однієї умови – "чорне" і "біле" таки доведеться поміняти місцями. Бажаючі вивчати російську можуть робити це скільки завгодно, але не забуваючи про два важливих нюанси. Нюанс перший: мовою нацменшин в ідеалі має викладатися виключно мова нацменшин та в деяких випадках література, саме так, як це було в радянські часи. Нюанс другий: до представників нацменшини повинні чітко донести, що їхня мова жодним чином не знадобиться їм під час отримання вищої освіти, саме так, як це було в радянські часи. Наша відповідь має бути симетричною – а інакше вже в принципі і не можна.

Звичайно, буде багато незадоволених. Вже зараз дехто стверджує, що подібна норма є гіршою за закон імені Ківалова та Колесніченка і в підсумку спровокує "кровопролитну громадянську війну". Але не треба дивуватися подібній риториці, оскільки ці крикуни і події останніх двох з лишком років на Донбасі здебільшого вважають "громадянською війною". Певна частина чиновників з міністерства освіти та науки на чолі з сумно відомим Юрієм Кононенком теж не в захваті від подібного підходу до справи. Але чи варто було чекати чогось іншого від учорашніх (а, можливо, і сьогоднішніх) комсомольців-добровольців? Авжеж ні.

Активістам же ж, які останніми днями ведуть боротьбу за внесення необхідних правок до законів, хочеться побажати лише одного – любі мої, спробуйте менше чубитися одне з одним. Актуальність вічної приповідки про віник начебто ніхто не скасовував. Та й махрових популістів бажано все-таки тримати подалі від цього питання.

Так чи інакше, долупати цю скелю треба якнайшвидше.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
3
Другое на тему
Предложение партнеров
Комментарии
Публикации