Сіамські близнюки. Як поріднились українські спорт і політика

Спорт - давно частина політики / прес-служба президента України

Оглядач Без Табу пояснює, чому заклики не змішувати спорт з політикою в Україні є ознакою неосвіченості.

Останнім часом все частіше доводиться чути заклики не мішати спорт із політикою. Одні мотивують це хронічною неосвіченістю спортсменів, які зазвичай навіть не розуміють, що кажуть, і потім через це страждають. Інші постійно зауважують, що персони керівників/спонсорів та їхніх підлеглих треба обговорювати окремо – мовляв, не може умовна фігуристка Галя Коваленко бути винною в тому, що її забезпечує усім необхідним колишній кровожерливий бандит з епохи малинових жакетів! При цьому усі чомусь забувають про те, що українська політика та український спорт щільно переплелися ще до здобуття країною незалежності.

Давайте для початку пошукаємо аналогії та просто цікаві моменти хоча б серед двох найпопулярніших у нас командних видів спорту – футболі та баскетболі.

Аполітичних професійних клубів в Україні не існує

Усі клуби, які виступали щонайменше у вищих дивізіонах чемпіонатів з футболу та баскетболу за останні 25 років, можна умовно поділити на дві групи. До першої (яка з передбачуваних причин вже відживає своє) варто віднести колективи, чия життєдіяльність протягом багатьох років підтримувалася за рахунок місцевої влади. Фактично це були справжні "народні команди", оскільки існували переважно завдяки сумлінним пересічним платникам податків. Щоправда, їм дуже рідко вдавалося злітати достатньо високо, та й казка зазвичай завершувалася так само несподівано, як і гроші.

Зустріч без краваток / фото - прес-служба ФК Шахтар

Друга група – клуби, що належать приватним особам, які є невід’ємною частиною українського політикуму. Давайте вже говорити відверто: хіба існують люди, що сприймають Ріната Ахметова виключно як власника Шахтаря, а не як людину, що примудрилася безкарно смикати туди-сюди останніх чотирьох президентів України немов маріонеток у ляльковому театрі? А родину Суркісів, яка необачно спробувала зібрати в одній упряжці успішне Динамо та не дуже успішну СДПУ (о)? а Ігоря Коломойського, який цілком міг би стати українським Флорентіно Пересом, якби футбол цікавив його так само, як цікавить справжній бізнес? Свого часу дрібніші клуби знаходилися у сфері впливу саме цих людей, та й зараз ситуація не дуже-то й змінилася.

Висновок після ретельного аналізу можна зробити однозначний та очевидний – навіть якщо хтось одного чудового дня оголошує про створення "народного клубу", який нібито має бути виключно спортивним, а не політичним проектом, то одного чудового дня історія все одно прийде до логічного завершення. З кущів будуть помітними вуха або когось із членів правлячої партії, або людини, що свого часу мала або має стосунок до колишньої Партії Регіонів (іноді одна людина поєднує в собі обидві ці якості). Без політики грошей, достатніх для утримання навіть напівпрофесійної команди, зазвичай не надибаєш.

Професійні якості під час вирішення кадрових питань не мають жодного значення

Нещодавно доводилося зазначати, що другою людиною в Україні де-факто є не голова уряду чи спікер парламенту, а давній приятель президента, який нехай і є формально звичайним народним депутатом, але колись разом із ним служив у збройних силах СРСР і назавжди лишився його правою рукою. Спорт від політики в цьому плані кардинально не відрізняється. Неважливо, що ти насправді вмієш – зв’язки на найвищому рівні є значно важливішими.

Кум до кума / фото - ФФУ

Скажімо, збірну України з футболу очолює нехай і легендарний в минулому футболіст, але перш за все кум - президента ФФУ Андрія Павелка. Тут, щоправда, скаржитися на результати поки не доводиться, але виключно завдяки латиномовному тренерському штабу.

фото - прес-служба ФБУ

Збірну України з баскетболу, в свою чергу, очолює нехай і легендарний в минулому баскетболіст, але перш за все - давній та близький друг президента ФБУ Михайла Бродського. Тут проблеми із результатом вже виникали – позаминулого року наші з тріском провалилися на чемпіонаті Європи, посівши останнє місце в групі, де можна було спокійно ставати другими і виходити до плей-офф. Причому сталося це – от же ж парадокс – виключно з вини тренерського штабу. Ситуація з серії "знайдіть десять відмінностей", так би мовити.

Непрофесіоналізм пішаків – модне явище, з яким ніхто не поспішає боротися

Народні депутати можуть скільки завгодно хизуватися перед камерами та проголошувати пафосні промови, проте більшість з них в підсумку запам’ятається систематичними прогулами пленарних засідань, кнопкодавством та бійками у сесійній залі. Відповідальні особи нічого не збираються з цим робити – мовляв, у Раді засідають люди дорослі, вони самі знають, що і коли їм краще робити. А електорат при цьому продовжує мріяти про створення дієвого механізму відкликання того чи іншого народного обранця.

У спорті все майже так само, навіть якщо винести за дужки любов до порушення режиму. Ніхто в Європі не виконує пенальті так погано і непрофесійно, як українські футболісти. З баскетболістами та штрафними кидками виходить те ж саме – статистика не брехатиме. При цьому під час розбору польотів завжди починається гра у "гарячу картоплю". Тренери з ДЮСШ наполягають на тому, що таким простим речам можна навчитися протягом дорослої професійної кар’єри. Тренери професійних команд в свою чергу стверджують, що азам мають навчати ще на дитячо-юнацькому рівні. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за вихованців/підопічних з кривими кінцівками, через які ми постійно втрачаємо важливі очки або перемоги.

фото - Сегодня

І це лише три спільні риси двох середовищ. Скільки їх буде, якщо копати глибше?

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!