Школа бізнесу. Кілька слів про зародження корупції у освітніх закладах

06.12.2016, 13:00

Копійка до копійки

Побори у школах як давня хвороба українського суспільства. Про витоки корупції у вітчизняній освіті.

Ad scriptum. Усі паспортні дані діючих осіб змінено з етичних міркувань. Будь-які збіги є випадковими.

Представникам вікової категорії 40+ іноді все ж є чим похвалитися. Радянська система шкільної освіти мала купу недоліків, але здебільшого вони перекривалися одним вагомим плюсом – мінімальним рівнем корумпованості. Ніхто ніколи не вимагав нічого захмарного з матеріальної точки зору. Викладачам на нечисленні свята, такі як День вчителя чи 8 березня, перепадали здебільшого скромні букети квітів. Ніхто і передбачити не міг, що з початком офіційної відмови від планової економіки представники та представниці однієї з найважливіших професій немов з ланцюгів позриваються. Але часи таки змінилися.

Побутова корупція

Гриць Якович колись вже згадував про персональне нічне жахіття в обличчі першої вчительки – людини, яка нібито має лишати по собі виключно позитивні згадки та враження. Але якщо вже не пощастило, то не пощастило. І головною професійною вадою шановного педагога була навіть не звичка називати україномовних "унтерменшами" (це малий Грицько за три роки відчув на собі з лихвою), а недоречна для цієї професії підприємницька жилка. Простіше кажучи, людина, яка мала за задумом стати для першачків ледве не другою матір’ю, витончено і з особливим цинізмом обдирала довірливих батьків немов липову долину.

На цьому місці потрібно зупинитися і зробити кілька важливих ремарок. По-перше, дія відбувалася у часи першої президентської каденції Кучми і за часовими межами встигла зачепити як період купонів-карбованців, так і період гривні. По-друге, школа була не дуже проста – колишній вже інтернат було вирішено перетворювати чи то на ліцей, чи то на гімназію з відповідними наслідками. І першачків туди набирали здебільшого зовсім не зі злиденних родин (середньостатистичний двірник тоді, скажімо, заробляв близько 30 доларів на місяць). Батьків постійно шантажували нав’язливою страшилкою: от у нас є все - і групи подовженого дня, і чотириразове харчування, а у загальноосвітніх школах ваші діти цього не отримають, та ще й биті будуть і без нагляду.

Найпростішим методом видурювання грошей був звичайнісінький шантаж. Борони боже було батькові Омеляна Липка у вихідний день випадково натрапити на синову вчительку у компанії жінки, яка зовсім не була схожою на його дружину! Син вже у понеділок ввечері повідомляв татові невтішну новину: або тато розщедриться на двадцятку, щоб допомогти Галині Петрівні матеріально, або Галина Петрівна зіпсує таткову репутацію зразкового сім’янина раз і назавжди. В підсумку виявлялося, що Липко-старший дихав свіжим повітрям у компанії куми – хрещеної матері малого Омелька та водночас старшої сестри дружини. Це означало "жодного криміналу", але мінус двадцять гривень та плюс кільканадцять сивих волосин батькові було забезпечено.

Різноманітні побори з серії фонд класу/фонд школи/ремонт чого завгодно теж стабільно лягали до вчительської кишені. Здавалося б, десять гривень на місяць нібито на потреби школи та п’ять гривень на місяць нібито на потреби класу – дещиця, особливо для людей, яким потрібно було кілька годин, щоб заробити цю десятку. Але гроші-то йшли незрозуміло куди!

Під кінець першого навчального року частина батьків, щоправда, зібралася, підрахувала витрати і запитала Галину Петрівну, куди поділися зібрані за дев’ять місяців майже шість тисяч гривень. Відповідь спочатку була непевною – ремонт, мовляв, нові меблі. Але один з батьків слушно зауважив, що усе це робилося за кошт міської влади та шефів в особі Південмашу. Реакція шанованого педагога була миттєвою: "Замовкніть і не пхайте носа у чужі справи, бо це відіб’ється на ваших дітях". І дійсно, деяким учням включно з малим Грицем Вареником було непереливки аж до останнього дзвонику третього навчального року.

Цинізм іноді переходив усі розумні межі. Батька меланхолійного "хорошиста" вчителька могла примусити відремонтувати їй ванну кімнату – в іншому випадку вона обіцяла задирати малого і соромити його перед усім класом. Під час зустрічі з заступником міського голови вона могла спокійно і безцеремонно вирвати з рук свого талановитого учня м’яча, подарованого чиновником, і сказати, що цей подарунок буде для загального користування – але за кілька днів молодший син вчительки раптово приходив із цим м’ячем на єдиний на кілька кварталів нормальний ґрунтовий майданчик. Тих же ж дітей та батьків, що не підкорялися її волі, Галина Петрівна дійсно нещадно травила, але чужими руками та вустами.

Чим усе закінчилося? Та начебто хеппі-ендом. Малий Гриць Вареник через суто побутові причини посеред шостого класу змінив місце навчання і зрадів. Зрадів, бо виявилося, що на старому місці йому безбожно брехали. У загальноосвітній школі зненацька ніхто нікого не бив, харчування було не гіршим, а побори обмежувалися півсотнею на рік до фонду класу. І ніхто нікого не цькував, до речі. Найбільш показовим, втім, є інший момент: з трьох дюжин однокласників з нової школи у відносно близькому колі Гриця Яковича лишилася приблизно чверть (аномально багато, якщо вже відверто), з однокласників версії 1.0 – жодного. Якщо хочете, то можете вважати це своєрідним проявом посттравматичного синдрому. Парадокс, але "перше скликання" за всі ці роки жодного разу не намагалося навіть зібратися та відсвяткувати бодай якусь річницю випуску.

Допитливий читач, звісно ж, поцікавиться: а як там демонічна Галина Петрівна? Насправді чудово, якщо вірити деяким чуткам у професійних колах. Вона нібито перебралася "на ПМЖ" до окупованого росіянами Криму і очолила там з подачі колишньої однокурсниці якийсь елітний дитячий табір для відпочинку. Питання лише в тому, які зараз табори відпочинку можуть бути в Криму і для кого. Але якщо чутки таки справдяться, то за уродженку славного міста Курська можна порадіти – вона нарешті знайшла для себе клаптик землі, вільний від україномовних "унтерменшів". Хоча є сподівання, що це ненадовго.

***

Знаєте, у чому насправді біда? З тих пір минуло двадцять років, а майже нічого не змінилося. Спроби обідрати довірливих батьків немов липову долину не стали менш агресивними – ба більше, ставки лише підвищилися. Батьківські комітети, верхівки яких активно підіграють корумпованим викладачам, нікуди не поділися – ба більше, лаятися та цькувати одне одного можна навіть не виходячи з хати завдяки технічному прогресу. І історій на зразок тієї, що сталася з малим ще Грицем Вареником, з кожним роком стає все більше і більше.

Тут навіть не знаєш, до кого звертатися. Чи до міністерства освіти, чи до сумління педагогів, чия підприємницька жилка є зовсім недоречною для системи шкільної освіти в тому вигляді, в якому вона є. От до власної пам’яті звертатися точно не кортить. І жахіття молодшої школи – лише одна з причин, через які до дитинства повертатися не схочеться навіть за наявності технічної можливості.

Бережіть себе.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець