Схід та захід не разом: Як Кремль ламав через коліно Західну Україну

Злочини без строку давності

Оглядач Без Табу розповідає про майже невідому сторінку історії – масові депортації українців 1947 року.

Радянська пропаганда завжди любила приписувати тоталітарному режиму геройства, які або не існували, або не мали жодного стосунку до кремлівських негідників та їхньої діяльності. Наприклад, у Москві навіть після розпаду СРСР любили повторювати, що без їхнього втручання західні області України так і лишалися б одним суцільним голодним селом. Подібний підхід породив вже безпосередньо у наших краях кілька шкідливих міфів включно з історією про «Донбас, який годує усіх». Але головна біда полягає геть не в цьому.

1947 рік – найбільш моторошний, мабуть, період для українців, що мешкали на радянській території на захід від Збруча. Представники старшого покоління перш за все неодноразово згадували про голодомор 47-го, який стався як через діяльність нової на тих землях влади, так і через примхи погоди. Акт геноциду 1932-33 років мешканців цих країв, на щастя, оминув, бо вони тоді були громадянами зовсім інших держав. Але виходили вони зі скрутного становища надто вже добре для того, щоб московські намісники не почали нову хвилю репресій. 12 жовтня розпочалася наймасовіша в повоєнні часи депортація українців до північних та північно-східних регіонів СРСР. Чому ж західникам так добряче перепало?

По-перше, в Карпатах та Прикарпатті все ще вистачало людей, які мріяли про вільну Україну, а Сталін був для них таким самим окупантом, як і Гітлер. Так-так, за два роки після закінчення Другої світової війни та ще багато років по тому несвідомих піонерів від Смоленська до Хабаровська все ще можна було лякати абревіатурами ОУН та УПА. Боротися з повстанцями в гірських умовах радянська армія та силові структури не вміли за визначенням (це невміння ще відгукнеться значно пізніше в Афганістані, куди «воїнів-інтернаціоналістів» відрядили у кирзових чоботах, що для гір геть не підходять), тому лишалося тільки створювати локальну версію репресивного механізму. Згоден співпрацювати – чудово, не згоден – про спокійне життя можна забути.

По-друге, «влада рад» мала чіткі наміри викорінити приватну власність як класове явище. Принаймні, саме такі визначення фігурували в офіційних сталінських указах. Пересічному радянському громадянину зазвичай не треба було пояснювати, чому правляча верхівка вчиняє так чи інакше. Але в даному випадку Кремль одразу почав налаштовувати суспільство проти тих, кого збирався засилати до Сибіру чи Казахстану. Бачте, мовляв, як ці кляті українці жирували спочатку на австро-угорських, а потім на польських харчах, доки ви, товариші, буханку хліба на трьох ділили.

Насправді ж брехня тут сиділа на брехні і брехнею поганяла. Скажімо, лише чверть репресованих родин мала в розпорядженні такі необхідні в господарстві речі, як плуг та борона. Тобто під гарячу руку тоталітарного режиму потрапили переважно майже безземельні селяни, які на своїх кількох сотках ледве собі могли щось зростити на пожиток.

По-третє, в повоєнні часи на російській території було занадто мало стовідсотково придатних для життя місць і забагато людей, яких треба було кудись подіти. Щоб заселити когось до хлібосольних країв з більш-менш м’яким у порівнянні з умовним Мурманськом кліматом, треба спочатку виселити звідти старих пожильців.

Не варто дивуватися тому, що якраз наприкінці першої та на початку другої половини ХХ століття трапився пік зросійщення Галичини, Прикарпаття та Закарпаття. Лиш значно пізніше Москва навчиться переселяти десятки тисяч голодних і не дуже земляків до України без жодних репресій, створюючи мономістечка буквально на голій землі. А цього разу довелося позбавити домівок щонайменше 75 тисяч українців.

Нарешті, є ще один нюанс, про який завжди згадують українофоби, коли називають Сталіна ледве не ідеальним «кризовим менеджером». За їхніми словами, Радянський Союз не вдалося б розбудувати як слід без участі мільйонів в’язнів, яких можна було примусити працювати фактично в обмін на їжу та дах над головою у табірних бараках. Кремль таким чином вбивав одразу кількох зайців: і збільшував кількість майже дармової робочої сили, і «ламав через коліно» непокірну націю, і проводив експансію на захід за допомогою багатотисячних людських рокіровок. Ціною подібних успіхів були людські долі, але кого тоді хвилювали проблеми гвинтиків у системі?

Зараз же біда в тому, що про операцію «Захід» і досі мало де можна дізнатися і почитати до пуття. Цю тему, як і декілька інших, намагаються делікатно оминати навіть на історичних факультетах вищих навчальних закладів, не говорячи вже про шкільну програму. Достовірних даних в публічному доступі теж небагато, і через це реальні масштаби радянських репресій збагнути важко. Все-таки 75 тисяч та 150 тисяч – цифри зовсім не тотожні, особливо якщо мова йде про кількість засланих до Сибіру протягом однієї лише ночі. Пересічні громадяни, в тому числі родичі і нащадки репресованих, теж не завжди охоче приєднуються до обговорення, проте дивним чином іноді починають висловлюватися за примирення між бійцями ОУН-УПА та ветеранами Великої Вітчизняної війни. Саме Великої Вітчизняної, а не Другої світової, бо мова тут саме про шматок «радянської історії».

Отак і живемо, з викривленим розумінням минулого, повним нерозумінням майбутнього та неправильно розставленими маркерами. І це зовсім не тішить.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Подпишитесь на наш канал в Telegram и получайте подброку только важных новостей!