Ризик без ризику. Чому не варто боятися закарпатського сепаратизму

17:30, 13 октября
Сепаратизм не пройде - фото 1
Сепаратизм не пройде / Закарпатська облрада

Оглядач Без Табу пояснює, чому найбільш строката область України – Закарпатська - не піде шляхом не почутого Донбасу.

Після протиправної анексії Криму та окупації частини Донбасу деякі особливо допитливі персонажі почали робити ставки на те, в якому регіоні стануться наступні заворушення, що призведуть до порушення територіальної цілісності країни. Інтригу значно підігрівав адміністративно-територіальний поділ України – лише п’ять з двадцяти чотирьох областей не мають спільних меж з іншими державами. Тому варіантів дійсно було чимало. Але то все в теорії.

Безжальна логіка відсікла майже усі. Області, що межують з Білоруссю, не є зоною ризику за визначенням через відсутність імперських амбіцій у колишнього голови совгоспу "Городець". Олександру Григоровичу Лукашенку зараз би хоча навести лад на тих територіях, що є під рукою, та спробувати максимально вивести країну з-під впливу Кремля.

Буковину, Прикарпаття, Вінницьку та Одеську області всерйоз теж можна не розглядати – румуни зараз настільки заспокоїли свою "давньоримську" хтивість, що навіть з приводу Зміїного вже давненько не гойдають човна.

Регіони, на які Росія може напасти з суходолу чи з моря, звісно, варто тримати на олівці, але в даний момент власник кремлівського трону більше переймається Сірією та плутонієм.

Галицько-полонофільський сепаратизм давно вже існує хіба що на сторінках книжок деяких підстаркуватих діячів культури та на теренах всесвітньої мережі.

Тож методом виключення ми отримуємо цікавий варіант – Закарпаття.

Відверто кажучи, історичних та географічних умов для можливого відокремлення цих країв не те що достатньо, а навіть забагато.

По-перше, наявність природної перепони у вигляді Карпат та проблеми з інфраструктурою європейського рівня означають, що мешканцю умовного Мукачева ЗАВЖДИ буде простіше дістатися Бухаресту, Братислави чи Будапешту, ніж Києва.

По-друге, область межує одразу з трьома країнами – показник для України рекордний, і на етнічному складі населення це відбивається суттєво.

Zuma / Global Look

По-третє, місцеві мешканці вже мали успішний, хоча і дуже нетривалий досвід державотворення – згадайте Августина Волошина та Карпатську Україну.

За таких умов мовна та культурна неоднорідність краю не мають дивувати. Подивіться хоча б на результати останнього ЗНО з української мови, за підсумками якого Закарпаття з солідним відривом посіло останнє місце. Якщо вірити статистиці, то кожен четвертий випускник закарпатських шкіл завалив цей екзамен з тріском. Навіть східні області, де іноді за спілкування рідною мовою можна добряче отримати по пиці, не можуть мріяти про таке.

З іншого боку, знання української тут історично не є життєво важливою навичкою для більшості мешканців. Регіон завжди виживав перш за все завдяки постійній комунікації з сусідніми етнічними групами. А зараз, коли сусіди не просто мають власні держави, але й стали повноправними членами ЄС, необхідність володіти румунською/угорською/словацькою (потрібний варіант підкреслити) мовами вийшла ледве не на перший план.

Деякі політики місцевого штибу іноді користуються складною ситуацією, коли хочуть пошантажувати Київ. Скажімо, днями голова Закарпатської облради Михайло Рівіс пригрозив можливим виходом області зі складу України, якщо з держбюджету не відсиплють обіцяну суму грошей на ремонт автошляхів.

Дехто сприйняв цю заяву саме так, як і належало її сприйняти, але були й ті, хто всерйоз захвилювався. Дійсно, Україні зараз для повного щастя не вистачає лише конфлікту на південно-західній околиці, де й без цього люблять постріляти серед біла дня різні йовбаки.

Йовбак, Правий сектор та інші герої Закарпаття

Але правда в тому, що навіть за бажання більшості населення відокремитися від України та/або приєднатися до якоїсь з трьох держав-сусідок (не дай боже, звісно) полум’я загасне, навіть не встигнувши розгорітися як слід. Справа в тому, що ключові фігури закарпатської політики включно з народними депутатами, обраними від області, є міцними, так би мовити, державниками. Поточний стан справ не є для них ідеальним, але в той же час є максимально вигідним за нинішніх умов. І численні політичні діячі на прізвище Балога, і сумнозвісний Михайло Ланьо на прізвисько «Блюк», і їхнє оточення чудово розуміють, що до еліти вони можуть входити лише у сучасній Україні.

Десь у Словаччині ці персонажі були б ніким, та й звали б їх ніяк. До речі, хороше питання, куди саме звали б – на ділові перемовини чи на сніданок у буцегарні. Все-таки членство у Євросоюзі означає ще й певну зміну системи цінностей. Для колишніх бранців соцтабору, що мучились чотири десятиліття за залізною завісою, всеохоплююча корупція вже не є чимось буденним – з нею ведеться боротьба, причому не на папері, як в Україні, а в реальному житті. Закарпатські ж чиновники та політики звикли гратися у кішки-мишки з силовими структурами в кращих традиціях донни Рози Д’Альвадорес ("Я тебе поцілую. Потім. Якщо схочеш"). І грати за новими правилами не схоче жоден з них.

Кінець кінцем, навіщо Румунії, Словаччині чи Угорщині здалося Закарпаття як самостійна територіальна одиниця чи власна провінція? Здається, усіх влаштовує поточна ситуація. І тому не варто боятися можливого виходу області зі складу України.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Другое на тему
Предложение партнеров
Комментарии
Публикации