Порушення балансу: Остракізм Данилюка як симптом хвороби українського політикуму
Автор Без Табу пояснює, чому терміново знадобилося звільняти міністра фінансів Олександра Данилюка, кому він перейшов дорогу та чому його звільнення слід вважати саме фактом "остракізму".
У політичному житті стародавньої Греції мало місце цікаве явище під назвою «остракізм». Громадяни Афін писали на глиняних черепках ім’я діяча, який на їхню думку загрожував демократичному устрою поліса. І якщо хтось набирав щонайменше шість тисяч голосів, його чекало вигнання з міста на десять років. Для цього не потрібно було красти кошти з казни чи коїти інші злочини – достатньо було налякати поточного правителя, ставши в його очах серйозним конкурентом.
Саме це вчора і сталося з міністром фінансів Олександром Данилюком. Не відставка і не урочисте переведення на іншу посаду, а саме остракізм. Такої дивної одностайності у кадрових питаннях серед народних депутатів давно не спостерігалося. Невже їх так налякала перспектива відставки уряду в повному складі, що вони вирішили виконати ще одну, цього разу - необов’язкову до виконання умову прем’єр-міністра? Дуже схоже на це, хоча в порівнянні з голосуванням за створення антикорупційний суд ця ініціатива голови уряду недорахувалася аж 63 голосів.
Остракізм: у Давній Греції використовували ось такі черепки - в сучасній Україні для такого є "Система Рада"
Історичний парадокс полягає в тому, що саме Володимир Гройсман привів Данилюка на посаду міністра фінансів. Він був креатурою колишнього спікера Верховної Ради разом з такими контрастно недолугими персонажами, як Рева і Кістіон. Громадськість, яка встигла захопитися гіперактивною Наталією Яресько, спочатку засмутилася через призначення на місце запрошеної закордонної гості своєї людини. Але новий міністр також виявився «варягом», йому навіть від громадянства Великої Британії відмовитися довелося задля роботи в уряді. А це таки чималенька жертва з урахуванням поточних реалій.
Рада звільнила Данилюка. Блискавично
Данилюк нікому не заважав в процесі націоналізації Приватбанку. Ба більше, він був однією з найкорисніших фігур і посприяв максимально спокійному переходу банку з рук Ігоря Коломойського до державної власності, наживши собі таким чином впливового ворога. «Головному єврею України» на додачу перепало ще й замороження 2,5 мільярдів доларів власних активів після позову до лондонського суду, який було подано саме з ініціативи Мінфіну. Якихось суттєвих потрясінь на фінансовому ринку країни за два з лишком роки його роботи не траплялося – навпаки, гривня стала спокійніше поводити себе у критичні періоди на кшталт кінця літа – початку осені. Чому ж тоді реформатор-передовик впав у немилість?
А тому, що порушив головне з неписаних правил вітчизняного політикуму: не кусай руку, що підняла тебе над прірвою. Міністр цього року кілька разів входив у заочний клінч з Гройсманом, прямо говорячи про неефективність роботи уряду в цілому та нечистоплотність окремих міністрів в часи рішучих реформ. Ті, хто говорить про порушення субординації, частково мають рацію. Але раціональне зерно у критичному листі Данилюка на адресу послів держав «великої сімки» теж присутнє. І спроба достукатися до зарубіжних партнерів може вважатися дуже тривожним знаком, адже до сусідів за допомогою звертаються лише тоді, коли самі собі ради дати не в змозі.
Новоспечений вигнанець дуже боляче наступив на хвоста Генеральній прокуратурі. Точніше, тим її підрозділам, які намагалися вперто «сісти на потоки». Він свого часу зумів переконати парламент в тому, що відновлювати податкову службу у старому вигляді нема сенсу, і навіть у ДФС ледь не навів лад. Але припинити фарс імені Насірова та розібратися з його наслідками шансів, схоже, не було від самого початку. За умови суцільної кругової поруки, про яку було згадано під час прощальної по суті промови з парламентської трибуни, лишалося тільки піти проти системи. Система виявилася сильнішою.
Данилюк прощається з великою політикою. Чи ні?
Це не перший випадок подібної «несумісності». Айвараса Абромавічюса свого часу прибрали через небажання бути фактично хлопчиком на побігеньках у Ігора Кононенка – персонажа, який навіть попри статус неофіційно другої особи держави був ніким і ніким залишиться. Олександра Квіташвілі з’їли представники «медичної мафії» та лобісти клану Богатирьових (які у більшості випадків були одними й тими ж людьми). Але конфлікт між людьми, що зайшли до уряду як одна ланка – це таки щось нове. І на повторення цього сюжету цілком варто очікувати.
Канал 1+1 «мочить» Данилюка
Важко не звернути увагу на стратегічний прорахунок Банкової. В часи, коли медіаімперія Коломойського стріляє вже по колишньому міністру з усіх гармат (причому робить це дуже непрофесійно), його можна було б використати у боротьбі із стратегічним супротивником. Але своя сорочка виявилася ближчою до тіла: краще вже мати під рукою покірного вайлуватого прем’єр-міністра в ролі громовідводу, аніж міністра зі складним характером та критичним мисленням. Якщо дивитися на цю дилему з ракурсу конституційного порядку, то політична еліта не вважає, що колишній директор ринку, де-юре, не може керувати країною. І навіть незрозуміло, смішно це чи сумно.
Інтриги щодо особи нового голови Мінфіну немає. Її навіть не намагаються створити штучно, бо за рік з лишком до виборів головне, щоб людина спокійно сиділа в кріслі, міцно тримала в руках портфеля, не гойдала човна і не розчаровувала Гройсмана. Не найкращий вибір, але під девізом «тихіше їдеш, далі будеш» інакше неможливо. Бо не можна порушувати «понятійний баланс».
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець