Перед світанком: Що не так з промовою Юлії Мостової

10:45, 21 августа
Колонка Мостової на Дзеркалі тижні стала хітом мережі - фото 1
Колонка Мостової на Дзеркалі тижні стала хітом мережі

Оглядач Без Табу уважно прочитав головний текст минулих вихідних та вирішив піти проти течії, щоб пояснити, чому промова Юлії Мостової про стагнацію України та бажання емігрувати не здається достатньо щирою.

Одного разу на рік, незадовго до чергового за ліком Дня незалежності, хтось з публічних осіб обов’язково піднімає тему на зразок «я хочу поїхати з цієї бридкої країни, але таки лишаюся, бо комусь потрібен тут». Колись, у більш мирні часи, ці тиради не викликали жодного резонансу. Але зараз, коли війна з Росією перейшла ризикує перейти у повільну довготривалу фазу, а рішучі реформи раптово стали не настільки рішучими і не настільки реформами, народ деінде починає обурюватися з приводу вільного висловлення все ще фривольної думки.

Цього разу в якості рупора небайдужого суспільства проголосила себе Юлія Мостова. Якщо хтось чує це ім’я вперше гарантовано знати йому треба рівно два важливих факти.

Факт перший: ця безумовно поважна пані працює головним редактором газети «Дзеркало тижня», колись дуже цікавого видання, а нині швидше засобу для вбивання часу під час тривалої подорожі (це не шпилька у бік поважної газети, а визнання факту зміни трендів).

Факт другий: Юлія Володимирівна одного чудового дня вийшла заміж за Анатолія Гриценка, чиновника і політика, який значно більше прославився словами, ніж реальними справами. Та й справи швидше нагадували імітацію бездіяльності – наприклад, саме за його перебування на чолі міністерства оборони військова техніка розпродувалася рекордними темпами, статистика не брехатиме.

І ось підштовхнуло щось відому журналістку виплеснути назовні власні емоції. Боляче, мовляв, спостерігати за тим, як народ тікає з країни. Все у нас погане, і президент, і парламент, і реформатори якісь не ті. І я б охоче поїхала б кудись геть, але не буду цього робити, бо найтемніша ніч завжди буває перед світанком, а виходить, що світанок вже скоро. До того ж, є люди, яким я потрібна саме тут. Здавалося б, цей текст має неабияк розчулити. Але є кілька перегинів, на які навіть видатний режисер Станіславський звернув би увагу з окликом «Не вірю!».

По-перше, пасаж про «народженого під знаком Жадібних Терезів» президента. Питання зараз не в тому, яким головою держави є Петро Порошенко – хорошим, поганим чи просто ніяким (відповіді можете лишати в коментарях). Його ми будемо ставити собі під час найближчих президентських виборів. Але факт в тому, що у випадку з сучасним українським електоратом чудово працює неодноразово згадана «теорема Гавела»: будь-яка нація заслуговує на того вождя, якого обрала і має.

Тікати від людини, яка у списку передвиборчих побажань станом на весну 2014 року, швидше за все, була на другому місці серед кандидатів після власного чоловіка, якось несерйозно. А більшість і голосувала за Порошенка, не зважаючи на його чесноти і вади – головне, щоб в один тур, а то мороки забагато.

По виборцях Юлія Мостова певним чином пройшлася справедливо. Біда в тому, що в окремих містах у нас дійсно все вирішує гречка, а в селах так і взагалі найчастіше голосують так, як скаже голова сільради чи орендатор колишніх колгоспних земель. Але саме тут очевидною стає непослідовність чергової версії «унтер-офіцерської удови»: коли на несвідомості електорату раз за разом намагався зіграти (і іноді вдало) її чоловік, дружина не промовила ні слова і мовчки спостерігала за політичними маніпуляціями. А зараз вибухнула емоціями. Виборці у нас, звичайно, не найкращі. Але чому було не зауважити це раніше? Правильно, бо хтось же має нести копійку до родинного бюджету.

По-друге, раптово виявляється, що чутки про «десятки мільйонів емігрантів», які вперше почала розганяти ще радянська ліберальна преса за часів президентства Горбачова, дійсності не відповідають. Відповідно до офіційної статистики, станом на 2015 рік до найбільш бажаних для переїзду країн - США та Канади - сумарно емігрували близько 418 тисяч громадян України. Якщо говорити точніше, саме стільки осіб відмовилися від українського громадянства, аби стати повноправними американцями чи канадцями. Порахувати кількість людей, що вирішили бути «і вашими, і нашими», не здавши паспорти з тризубом на обкладинці, неможливо за визначенням. Але навіть за фантастичних приписок кілька мільйонів тут не набереться.

Статистика – річ уперта

Ба більше, не всі емігранти їдуть в пошуках цивілізації, прогресу та покращення життєвих умов. Скажімо, до Казахстану за цей же період перебралося лише на п’ять тисяч українців менше, ніж до США. Можна довго розповідати про те, що з подачі Нурсултана Назарбаєва Астану ледве не з нуля перетворили на «місто ХХІ сторіччя» та одну з найсучасніших столиць. Але за межами колишнього Целінограда можна спостерігати хіба що таку ж розруху без натяку на постіндустріальний розвиток, яка є характерною для українського промислового Лівобережжя. Тобто риба, звісно, навіть в цьому випадку шукає, де глибше. Але поняття глибини надто вже специфічним видається.

В цілому, «крик душі» Юлії Мостової можна довго розбирати на тези і наводити у відповідь антитези. Проте процес цей не має глобального сенсу хоча б після двох вищезгаданих маніпуляцій та непослідовного використання фактів. Люди, звичайно ж, можуть і далі сперечатися з приводу того, хто тут розумніший, а хто дурніший. Проте насправді не варто всерйоз сприймати промови того, хто вперто намагається видати біле за сіре, а сіре за чорне. Це навіть гірше, ніж не використовувати сірий в подібних випадках взагалі.

А світанок все одно настане, не хвилюйтеся.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Без Табу
Публикации