19 вересня 1941 року німці увійшли до Києва, а 24 вересня рівно о 16-00 радянські діверсанти влаштували «вогняний смерч» у центрі міста, жертвами якого стали не лише сотні гітлерівців, але й тисячі киян, кинутих Червоною армією напризволяще.
Міфи та легенди, пов’язані з радянським періодом української історії, як були річчю стійкою та токсичною, так і лишилися. Не в останню чергу через те, що мало хто навіть зараз має бажання та можливості займатися їхнім спростуванням. А дарма, бо картина подій і досі виглядає не досить правдоподібно, надто з урахуванням подій вже пострадянської доби. І комусь дуже не хочеться, щоб давні герої перетворювалися на антигероїв.
Більшість українців чудово знають про те, як було понівечено Київ під час Другої світової війни. Одні дізналися про це з підручників історії, інші – під час екскурсії до відомої статуї зі щитом та мечем, а також з розповідей про те, як і за що столиця України отримала звання міста-героя. В якості негідників в цих розповідях зазвичай фігурують гітлерівці та їхні союзники, які не лише знищили місцевих євреїв у Бабиному Яру, але й добряче попсували тодішню київську забудову за допомогою щонайменше активних бомбардувань. Проте медаль, як відомо, має дві сторони.
Багатьом з нас у шкільні роки під час вивчення найвідомішого твору Лермонтова доводилося дивуватися: а навіщо, власне кажучи, було палити Москву (друге за значенням місто тодішньої Російської імперії) і віддавати її в такому вигляді французам? І це ще було не все – майбутні переможці війни з Наполеоном щиро раділи з приводу ідеального виконання цього нехитрого маневру. Невже їм було настільки не шкода тисяч спалених живцем (зокрема – поранених у ході Бородінської битви) і майна (нехай не власного), і мешканців Москви, яких цього майна позбавили? Адекватною виглядала лише одна відповідь: війна усе спише. І таки списала ж, бо Наполеона повернули туди, звідки він прийшов. Ціна, яку було сплачено за це, нікого не хвилювала.
Ось тільки мало хто знає, що Київ зразка 1941 року мав виконати ту ж саму роль, що й Москва зразка 1812-го. Точніше, таки виконав, але московська пропаганда старанно приховувала неприємні факти. В деяких джерелах і досі можна натрапити на брехливу інформацію про те, що містом на Дніпрі прокотився вогняний смерч – явище досить рідкісне навіть у південних широтах, а в помірному кліматичному поясі і поготів. Саме цим пояснювалися численні руйнування та жертви серед місцевих мешканців на додачу до німецьких безчинств. Мовляв, проти витівок природи вдіяти щось було неможливо.
Але це були не витівки природи, а планова спецоперація НКДБ (наркомат держбезпеки, що його було відокремлено від НКВС на початку 1941) та інших так званих силових структур. Битва за Київ станом на кінець вересня була безнадійно та бездарно програна, ворог мав намір рушити далі на схід.
На цей випадок вже існувала універсальна рекомендація від Сталіна, яка вперше прозвучала під час радіо звернення 3 липня: "Не залишати противнику жодного кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні гнати всю худобу, хліб здавати під збереження державним органам для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі - кольорові метали, хліб і пальне, яке не може бути вивезено, повинно безумовно знищуватися. У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні та піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв'язку, підпалів лісів, складів, обозів".
24 вересня – роковини знищення Хрещатику
Зрозуміло, що самі кияни псувати власне майно б не стали. Вони бачили, як представники поки що легітимної влади закладають вибухівку під усі будівлі, що могли становити бодай якусь цінність для гітлерівців, але не усвідомлювали масштабу спецоперації. Зате німці після першої хвилі вибухів та пожеж чудово зрозуміли, що діється: вони виселили людей з центральної частини міста і виставили навколо оточення.
Десятки тисяч погорільців з врятованими особистими речами ходили вулицями туди-сюди, декому пощастило менше – вони віддали власні життя через бажання загарбників зі сходу не віддавати нічого загарбникам із заходу. Нацисти, до речі, теж втратили кілька сотень своїх, не підозрюючи спочатку, що задумали представники іншої сторони конфлікту.
З тих пір минуло вже три чверті століття, але ніхто не поспішає розкривати українцям правду про тих, хто нібито їх оберігав та захищав від «коричневої чуми». Живих свідків тих подій лишилося зовсім небагато – наймолодшим з них зараз в кращому випадку трохи за 80 (мова, звісно, про тих, хто щось пам’ятає, а не про дрібних дітей на материнських руках). Професійні історики цю тему піднімати не бажають, а аматорів чомусь не бентежать дивні неспівпадіння у фактах – якщо не зважати на них уваги, може виявитися, наприклад, що німці чомусь самі руйнували перед собою мости, які мали привести їх на лівий берег Дніпра. Сподіватися на те, що ЗМІ якось згадають про цей рукотворний вогняний апокаліпсис, і взагалі не варто.
Але просвітити хоча б частину українців дійсно варто. Можливо, тоді вже бодай частково розвіється дурний запах «культу Великої Перемоги», а окремі телепні перестануть чіпляти деінде стрічки кольору колорадського жука. Адже сподіватися на те, що одна з головних хвороб українського менталітету вилікується виключно природним шляхом за рахунок вимирання підстаркуватих прихильників «русского міра», несерйозно – сидіти на березі і чекати, доки повз тебе пропливе тіло ворога, можна аж до власної смерті. І не дочекатися.
Недарма ж говорять, що найбільш підступний з ворогів б’є у спину, а не в обличчя.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець